Легенький анонсик наступного розділу, що вийде опівночі🖤

— Ключі, — промовляє так, ніби його відповідь — найочевидніша у світі.
І, водночас, так, ніби ця розмова встигла втомити його ще до того, як почалася.
Мені ж його слова не дають жодної ясності. І саме тому я навіть не помічаю, як змінюється тон і висота мого голосу, коли перепитую:
— Що?
Замість відповіді очі кольору першої криги ковзають кудись мені за спину і, простеживши за ними, я аж тепер помічаю звʼязку ключів, що лежить на краю комода майже під самим дзеркалом. Силою волі примушую себе не знічуватися і, зробивши пів кроку назад, намагаюся більше не зустрічатися поглядами з одним із винуватців моєї веселої нічки. Швидко хапаю ключі, що обпікають пальці прохолодою металу, і так само швидко простягаю їх через поріг.
— Дякую, — чую, як шурхотить бетон під масивними чорними черевиками, коли хлопець, зробивши крок до сходів, раптом зупиняється.

Ти вже Моя