— Ти не рада мене чути? — насмішкувато запитав Кардан. — Я думав, ти скучила за голосом законного чоловіка. Невже тринадцять років пройшли так швидко, що ти забула про мене?
— Я ніколи про тебе не згадувала, — видала явну брехню.
— Шкода, — награне розчарування прозвучало в телефоні. — А я думав про тебе кожного дня. Всі ці роки я згадував твоє руде волосся на подушці поруч з моєю. Тепло твоєї шкіри та неймовірно ніжний голос, коли ти обіцяла бути зі мною до кінця.
— Я була. Але ти, бачу, вирішив воскреснути.
— Мабуть, все-таки шкодування не твоя сильна сторона. Думаю, пора це виправити. Як там Рафаель? Ти нарешті вирішила привести мене до нього. Як благородно і недалекоглядно одночасно.
— Спробуй хоч раз підійти до мого сина…
— Він мій син! — Крик стрепенув мої плечі. — Мало того, що ти покинула мене здихати в розпеченому котлі серед сотні злочинців, ти вкрала в мене спадкоємця. Забрала в мене єдину частину реальності, через яку я тебе не вбив ще після того, як ти народила його. Адже неправильно було б ростити дитину в неповній родині.