— Можеш знайти інше місце для роботи?
Вона схрещує руки на грудях. Мотає головою з сумною посмішкою.
— Не можу. Чому це я повинна? Я прийшла сюди працювати й…
— Точно працювати? — випалюю зі злості, хоч добре розумію, що вона мене не переслідує. Хотіла б — з'явилася б у моєму житті давно.
— Вдамо, що не знаємо одне одного. Я вже не та, що колись. Не бійся, не проситиму твого кохання.
Її голос звучить не так, як раніше. Немає тієї несміливої м’якості, натомість чую холодну впевненість, навіть дрібку гордості.
Повертаюся лицем і дивлюся на Віту. Вона змінилася. Впізнати можна, але все ж змінилася. В рисах обличчя більше немає дитячої припухлості. Замість кругленьких щічок — виразні, гоструваті вилиці.
— Бачу, що ти не така, як колись, — погоджуюся. — То ти не знала, що я тут працюю?
📚ЧИТАЙТЕ РОМАН ТУТ📚: https://booknet.ua/reader/probach-nekohana-b456906?c=5075023&p=1