— Привіт, люба дружино. Ти не рада мене чути? — насмішкувато запитав Кардан. — Я думав, ти скучила за голосом законного чоловіка. Невже тринадцять років пройшли так швидко, що ти забула про мене?
— Я ніколи про тебе не згадувала, — видала явну брехню.
— Шкода, — награне розчарування прозвучало в телефоні. — А я думав про тебе кожного дня. Всі ці роки я згадував твоє руде волосся на подушці поруч з моєю. Тепло твоєї шкіри та неймовірно ніжний голос, коли ти обіцяла бути зі мною до кінця.
— Я була. Але ти, бачу, вирішив воскреснути.
— Мабуть, все-таки шкодування не твоя сильна сторона. Думаю, пора це виправити. Як там Рафаель? Ти нарешті вирішила привести мене до нього. Як благородно і недалекоглядно одночасно.
— Спробуй хоч раз підійти до мого сина…
— Він мій син! — Крик стрепенув мої плечі. — Мало того, що ти покинула мене з*ихати в розпеченому котлі серед сотні злочинців, ти вкрала в мене спадкоємця. Забрала в мене єдину частину реальності, через яку я тебе не вбив ще після того, як ти народила його. Адже неправильно було б ростити дитину в неповній родині.
Мої пальці стиснулись навколо ножа, який я б з радістю всадила йому зараз прямо в серце.
— Не смій навіть думки допускати підійти до нього. Я кістками ляжу, щоб він ніколи не зустрівся з тобою!
Кардан засміявся.
— Мила моя Кет, твої кістки перетворяться на пил під моїми ногами, по якому я буду ходити босий, щоб відчувати твої останні крики в агонії смерті. Але не турбуйся, — я почула звук клацання, — ти будеш єдиною, хто скоро постане на суді Божому, відповідаючи за свої вчинки. Син має спочатку побачити, що ти ніколи не зможеш його захистити.
Його голос дивним чином почав стишуватись, наче він вгамував дихання. Я лише встигла розвернутись, як через мить зрозуміла свою помилку. Штори. Вони були відкриті.
Вже ступила крок вперед, але скрегіт скла, що розсипалось на підлозі, зупинив мене. Я різко впала, коліна вдарились об паркет.
— Не думай, що я хочу тебе вбити. Не зараз і не так швидко.