— Я, мабуть, піду, — вичавлюю з себе, сіпаюсь. — Уже пізно.
— Та ні, радше рано, — усміхається хлопець. — Боїшся, чи що, мала?
Я мовчу. Від нього фантастично пахне хвоєю і чимось цитрусовим. Прокляті феромони. Це все вони, точно вони. Надушився й ходить, приваблює всіх навколо. Страх відпускає, але натомість у животі закручується дещо значно небезпечніше.