— Справді думала, що я все життя панькатимуся з тобою? Я захищав тебе, доки ми були дітьми, доки ти росла, вчилася… Але ти вже доросла, можеш сама про себе подбати. Тепер кожен сам за себе. Ти не працюватимеш у компанії. Але я впевнений, що проблем з роботою не матимеш — ти у мене… — Він запинається, прочищає горло. — Ти розумниця. Буде важко, але ти впораєшся.
— І тобі байдуже, як саме я впораюся?
Нестор невиразно стенає плечима, замість відповіді каже:
— Можеш іти. Залиш перепустку на прохідній.
Мене переповнює образа і гнів. Вбити його хочеться. Взяти за плечі й струсонути, вибити ці дурощі хочеться.
— Ти… Ти… Не брат, а кретин! Придурок! Я тобі цього не подарую! — На цих словах я розвертаюся, лечу до дверей.
А в спину мені прилітає:
— І забери свої речі з будинку, доки я їх не повикидав.
📚ЧИТАЙТЕ РОМАН ТУТ📚: https://booknet.ua/reader/lnya-dol-b438566?c=4776115&p=1