Класна книга! Мені дуже сподобалась 🔥
"Єву" мені порадила приятелька. Сказала, що для неї це еталон ромкому. Я рідко читаю книги такого жанру, але, здається, це не зовсім класичний ромком. Це тепла, щира історія про людей, які вчаться жити далі, незважаючи на біль.
"Валіза, розбите серце і шалене бажання жити — це все, що залишилося в тату-майстрині Єви після втечі з рідного Сіверськодонецька. Новий дім, село Кунча на Хмельниччині, зустрічає дівчину безробіттям, туалетом на вулиці, холодним тазиком для купання і ще холоднішими поглядами людей. І коли здається, що гірше бути не може, у сусідній будинок заселяється колишній. І не сам, а разом із мамою, яка ненавидить Єву, і новою нареченою.
Трішки імпровізації — і Єва з місцевим хлопцем Марком вдають закоханих: усе просто, без почуттів і з одним непорушним правилом — не закохуватись. Але серце, той ще волелюбний орган. І в час, коли здається, що війна забрала все — рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні — чи варто відбирати ще й кохання?"
Авторці вдалося знайти баланс. Тут вистачає і гумору, і романтики, і легких моментів, і гарячих сцен, але водночас книга не уникає серйозних тем: повномасштабна війна, вимушене переселення, втрата дому, пошук себе після травматичних подій. Сюжет динамічний, читати було дуже легко.
Головні герої живі й добре прописані. Єва — тату-майстриня, красива, але з комплексами й переживаннями. Марк — ветеран АТО з протезом. Обидва намагаються знайти новий сенс життя. Було цікаво за ними спостерігати, я їм вірила і співпереживала ❤️
"Я дивилася на нас, як на хамелеонів. Хамелеони-переселенці. Ми вміли підлаштовуватися під усе: безсонні ночі в укриттях, дводенна дорога на заповнених такими ж хамелеонами трасах, життя в чужих стінах, чужих речах, чужих поглядах. "
"Яке смачне це слово — "минуле"! У минулому все здається кращим, ніж було насправді. У цьому й біда. Ілюзія ідеальності. Ідеальність минулого, усіх його запчастин, коли здається — ніколи, як тоді, вже не буде. Обман мозку. Фантомні болі. Ностальгія, від якої віє отрутою."
На сайті видавництва пишуть, що книга сподобається шанувальникам Емілі Генрі. Я нещодавно читала роман Генрі й можу сказати, що мені Альона Рязанцева сподобалася значно більше. Можна порівняти цитати з двох відгуків, бо деякі теми перекликаються (ось тут відгук на книгу Емілі Генрі).
"Моє серце кам’яніє та плавиться одночасно. Невтомний орган викачав усі почуття, процідив через шкіру назовні, перетворив на краплі поту й залишив висихати під липневим сонцем. Під промінням війни волога висихає швидко."
"Я забула, що таке дім. А може... Може, тільки почала розуміти, що насправді для мене є домом."
Після цієї книги хочеться вірити, що кохання може знайти тебе будь-де і будь-коли — навіть у маленькому селі, навіть посеред війни. І що життя, попри все, триває.
"Ми — люди. Люди, які сміються, аби не плакати. Люди, які, хай йому грець, іноді плачуть крізь сміх! Люди, які переживають страшну війну...І не втрачають здатності любити.."
Однозначно рекомендую. І точно читатиму наступні книги авторки 👍
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись