Сьогодні йду на клуб за книгою, але свідомо пишу відгук до, щоб зберегти саме свої враження після прочитання. Про клуб напишу згодом.
Про що книга згідно з анотацією ⬇️
Загадковий психіатр на ім’я Ґаустін відкриває клініку, у якій успішно лікує пацієнтів із хворобою Альцгаймера, повертаючи їх у щасливі часи їхнього минулого. Хто цей Ґаустін — реальна постать, «альтереґо» оповідача чи привид, що заблукав між часами? Ми не знаємо. Зате знаємо інше: невдовзі його людинолюбна ідея
призведе до низки масштабних і непередбачуваних подій на цілому європейському континенті. «Часосховище» — нагороджений міжнародною Букерівською премією роман одного з найяскравіших сучасних болгарських письменників Ґеорґі Ґосподінова — це пронизлива, вигадлива й напружена оповідь про старіння і проживання власної скінченності, про невловність часу й темний, демонічний бік ностальгії за минулим.
На мою думку, це дуже глибока та сильна книга. Як не дивно, майже без сюжету — це скоріше філософські роздуми, які хочеться розбирати на цитати. Що я власне вже почала робити та продовжу сьогодні.
❓Автор ставить перед собою та нами питання, десь дає відповіді, а десь доведеться їх шукати самим.
Це роздуми про:
👵🏻 Старіння та пам'ять
"Бог виявляється не чим іншим, як велетенським складом пам'яті. Пам'яті про гріхи. Хмарою з безліччю мегабайт. Якийсь забудькуватий Бог, Бог із хворобою Альцгаймера звільнив би нас від усіх провин. Немає пам'яті – немає злочину."
"У кожного буває така мить, коли раптово старієш, або раптово це усвідомлюєш".
"Дам вам пораду: ніколи не відвідуйте після довгої відсутності місця, які ви покинули дітьми. Вони підмінені, позбавлені часу, порожні, примарні. Там. Немає. Нічого."
"Це мало б бути моє місто. Моє минуле мало б ходити цими вулицями, визирати з-за кутів, заговорювати зі мною. Але схоже ми більше не розмовляємо"
👩❤️👨 Стосунки й самотність
"…мені стало страшенно самотнє. Наче Супергерой, який раптово втратив усю силу, наче хтось, хто перенісся в майбутнє, коли всі його рідні та знайомі померли, як дитина, що загубилася в чужому місті — що трапилося зі мною одного разу, надвечір, коли люди поспішають додому й йіхто не зупиняється біля тебе."
"Ось стоять він і вона, і не можуть зрозуміти, у яку мить обірвалася розмова. У якийсь момент замовкаєш, і що більше часу минає, то важче відновити розмову. Мовчання народжує мовчання. На початку є мить, коли хочеш щось сказати, вже і промовляєш це подумки, набираєш повітря, розтуляєш рот, а потім махаєш рукою і замикаєш двері зсередини."
"Коли люди, з якими ти ділив своє минуле, відійдуть, то заберуть із собою його половину. Точніше, все заберуть, бо не буває половини минулого… Коли померла моя дружина, я втратив половину свого минулого. Тобто все."
🌐 Історію та війни
"Ми повторюємо цю війну, щоб вона ніколи більше не повторилася», – скаже по радіо диктор, і ця абсурдна тавтологія пролунає, наче стартовий пістолет. Наступного дня було перше вересня."
"Історія може дозволити собі змарнувати п’ятдесят-шістдесят років, у неї є їх тисячі, для неї це мить, але що робити цій мусі – людині, для якої ця історична мить є цілим життям?"
"Жилося добре, цього не заперечиш, але що робити з відчуттям провини? Хіба можна бути щасливим і ситим, якщо довкола – пекло?"
Що мені сподобалось
Та майже все! В цих роздумах, пошуках та кризах я впізнавала себе. Я впізнавала близьких людей, що ділилися почуттями. Нас, українців — з розділеними родинами, вимушених емігрантів та тих, хто залишився. Це дуже перегукується з нашою війною та спробами затягнути нас у совок.
📖 Я зачитувала цитати коханому, бо не могла не поділитися цими формулюваннями. Іноді це були не окремі речення, а роздуми на пів сторінки чи сторінку.
Я впевнена, що буду перечитати «Часосховище» — і, скоріш за все, ще не раз.