Чула від літературознавців, що це найсильніший роман Домонтовича. Але особисто мені він сподобався менше, ніж «Дівчина з ведмедиком» чи «Доктор Серафікус».
Події роману «Без ґрунту» розгортаються на рубежі 1920–1930-х, коли речники ідеології нового світу прокламують повний розрив з будь-якою традицією: почати історію з чистого аркуша, виплекати людину, не обтяжену ніяким спадком. В авторитарній державі вождь має стати єдиним об’єктом поклоніння.
Харківський культуролог Ростислав Михайлович приїздить до рідного міста Дніпро, щоб вирішити долю споруди вчителя – Варязької церкви.
Домонтович змальовує атмосферу тотального державного страху, вдягання масок, що часом приростають до облич, та інтелектуальної втечі від страшної реальності."
Можливо, тому, що цей роман — ще більш інтелектуальний і складний.
Такий, який треба читати в певному стані, коли є ресурс занурюватись у складні філософські роздуми. А я зараз не дуже в ресурсі. Тим паче, тематика мені не близька. Тому розділи про мистецтво, різних митців і архитектуру, якими я не дуже цікавлюсь, заходили мені найважче. А їх у книзі багато.
Що сподобалось:
✔️ Стиль письма — як метафорично, влучно і красиво автор вміє писати. На його текстах можно значно розширити словниковий запас.
"Дні і ночі втратили свої межі. Ми поринули в безвість стихійного потоку. Моторовим човном ми їздили вниз по ріці до порогів. Ми стояли на березі і слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила, як поранений звір. З рани кошлатого звіря текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою. Зриваючись з каміння, пінявий потік струменів униз. "
"Неможливість зробити все була найкращим приводом не робити нічого."
✔️Роздуми про «безґрунтянство», втрату коренів, спробу будувати нову людину без спадщини.
“Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомості своєї тотожності з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.”
“І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці з'являється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.”
✔️ Цікава любовна лінія. Але вона займає зовсім небагато місця у книзі. І, до речі, вона теж не дуже легка для сприйняття. Але мені, як шанувальниці психології, зайшло.
"Їй подобається, що наша зустріч босвелістична. Вона вибаглива, ця жінка, що, як і більшість жінок, від кохання вимагає одного – надзвичайності."
"Я розумію все це аж надто добре. Сьогодні день покути. Сьогодні вона воліє переглянути ще раз усе те, що сталося вчора. Сьогодні вона перевіряє мене і себе. Вона робить те, що і кожна інша жінка. Вона намагається або знайти виправдання для себе, або звинуватити мене."
"Так, я кажу, що кохання за наших часів стало антипсихологічним. Ми не говоримо ніколи «Я люблю!», або ж навіть якщо ми і кажемо «Я кохаю!», то ми не вкладаємо в ці слова жадного почуттєвого змісту. Такий є стиль нашої доби, що відкидає психологічну, особисту характеристику чину. Ми зробилися стримані у вияву наших почуттів, ми зрікаємося чутливості. Ми стверджуємо кохання, позбавлене чулості. Ми уникаємо означати наші почуття до жінки як кохання, бо ми не хочемо припуститись неточності."
Тож якщо ви готові до інтелектуального роману і вас цікавлять підняті питання — рекомендую. Якщо хочеться познайомитись з Домонтовичем, але прагнете почитати щось більше легке, віддайте перевагу книзі «Дівчина з ведмедиком».
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись