Profession de foi і народження українського націоналізму
Кінець ХІХ століття став часом поступової зміни українського національного руху. Покоління, що формувалося та входило в суспільне життя у 1890-х роках, дедалі виразніше шукало нових відповідей на питання про майбутнє українців. Ідеї реформ, автономізму, федералізму та національної самобутності вже не були для них новими, однак поступово змінювалося саме розуміння того, як ці ідеї можна перетворити на політичну практику.
Предтечею цього напряму був ще Григорій Андрузький, який у своїх щоденникових нотатках сформував текст під назвою «Начерки Конституції Республіки». Він був невідомий його сучасникам і не мав жодного публічного впливу. Важливо, що Андрузький, будучи молодим кирило-мефодіївцем, продовжив їхню лінію бачення слов'янського державницького устрою.
«В государстве штатов: 1) Украина с Черноморьем, Галицией и Крымом; 2) Польша с Познанью; Литвою и Жмудью; 3) Бесарабия с Молдавией и Валахией; 4) Остзея; 5) Сербия; 6) Болгария; 7) Дон.»
Після нього, поки не ясно, чи зустрічалися подібні аномальні випадки у відкритих джерелах до подій 90-х років, проте відбувався розвиток українофільства в рамках автономізму та федералізму. Нюансом також є ідея щодо окремішності українського етносу від російського, що неодноразово зустрічається у плеяді джерел, зокрема етнографічного спрямування. Водночас між рядками мимоволі проступає питання політичного контексту, що видно, зокрема, з тексту «Отзывъ из Кіева» 1862 р., де члени ранньої Київської громади стверджують абсурдність звинувачення їх у сепаратизмі:
«Если насъ упрекаютъ въ сепаратизмЂ, или по крайней мЂрЂ въ желаніи сепаратизма государственнаго, то мы объявляемъ, что это самая нелЂпая и самая наивная клевета. Никто вЂдь изъ насъ не только не говоритъ и не помышляетъ о политикЂ, но всякое политическое стремленіе, при настоящемъ состояніи общества, до того смЂшно и ребячески наивно въ нашихъ глазахъ, что серіозно даже считаемъ лишнимъ возражать на этотъ упрекъ.»
Важливо зазначити, що заява була адресована представникам центральної влади й мала на меті легалізувати діяльність громади. Отже, за жанром це радше офіційне виправдання, ніж інтимний маніфест. Наскільки текст відображає повний спектр приватних переконань його учасників — питання відкрите.
Наступним кроком, який лише притягує за вуха ідею української незалежності, стала записка М. Юзефовича «О так называемом украинофильском движении» 1875 року. Саме джерело не фіксує прямих доказів політичної складової українського руху, а лише використовує її як лякалку. Текст має власний особистісний контекст, адже конфлікт стосувався, зокрема, контролю над газетою «Киевский телеграф», яку українофіли перехопили.
Саму ідею так званого політичного українофільства автор записки пов'язав із твердженням:
«Политические идеи малорусской исключительности есть измышление австрийско-польской интриги, а у нас она пущена в ход поляками в начале 60-х годов».
Така «польська» загроза в політичних колах Російської імперії була не вперше озвучена й поступово переросла до того, що «поляк» стало чи не синонімом до «терориста». Загалом ця записка стала основною для створення Емського указу, який знизив обороти проукраїнського руху, зводячи його політичну частину до підпільної форми.
Першим кроком так званої «нової ери» стало створення політичних партій та вихід таємних організацій на суспільний огляд. Якщо брати до уваги Галичину, то йдеться про утворення та діяльність Русько-Української радикальної партії, у рамках якої після тривалих дискусій соціалістів визріла повноцінна ідея незалежності українських земель. Вона проявилася, зокрема, у тексті «Ukraina irredenta», перші розділи якої були відомі ще у 1893 р., а повноцінний текст побачив світ у 1896 р.:
«Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! — от єї стяг!»Читай продовження на ресурсах «Хоругви»!
Blogger
Друкарня
Telegraph
Сайт Хорунжого куріня ім. Крип'якевича
Сайт ОУН
⛨ @KhoruhvaKlub 🟥🟨
#НесемоХоругви