це уривочок
і багато що перепишеться

перший вогонь
що знищує темінь
насправді давно-давно не горить

відколи мене у свою самоту
ти впустив і довіривсь
то між наших грудей
росте кущ палких
закривавлених руж
форми хмаринки на лагіднім небі

і як будь-яка з них
почувши імʼя
єдність наша почина розтавати
й плисти синім морем
печальних душ

хіба я вижив
щоб знову померти
хіба виплив лише щоби знов потонути
і марно зцілився — бо я знову розпався
на хаос аморфних фарбованих скельць

де моя зірка? де її світло?
тіло що віє лиш лютий холод
мій голод
голод
осінньої ночі

горе й любов
найвеличні з усіх почуттів
і серце твоє — моя вічна трагедія