однодня я зломлюсь
мов стеблинка кульбаби
весняного дня к‘ли босоніж дитина
крок за кроком шукає
павучків
у траві

на теплій підлозі
голий і мокрий
рахую по стелі зелені крапки
дві тисячі миль
тут було би достатньо
щоб виграти гру
—
але я пройшов
менше
десь на п’ятсот
можливо зі страху
перед очима мо-мами
чи розбитого серця
моєї сестри
хоча я справді не знаю
що грабує мене
і що забиває кожен день в глухий кут
дає безліч причин
не любити
не тліти
не дихати більше
ніж дозволить
полон

я маленьким завжди
коли рвав кульбаби
боявся зломитися
однодня як вони
і двадцять п‘ятої ночі
мокрий і голий
мйє коріння
рветься
й випада
із землі

х