Alpha Centauri | Космос

Свіжий дайджест головних космічних новин вже вийшов на нашому каналі!

Сьогодні багато наукових новин, декілька цікавих новинок від комерційних замовників, а також — величезний блок подій від SpaceX. Активно готуємось до 14-го польоту Starship, що має відбутись уже в понеділок (трансляція пройде на каналі)!

Дякую всім за підтримку і бажаю приємного перегляду.

https://youtu.be/VTqpIBe4NZ0

Кардіолог Бенджамін Левін з UT Southwestern разом із колегами обстежив 14 астронавтів — девʼятьох чоловіків і пʼятьох жінок, — які провели на МКС близько пів року, приблизно стільки ж, скільки триватиме переліт до Марса. У Circulation вони пишуть, що тих тренувань, які екіпажі й так виконують на станції, вистачає, щоб серце лишалося в робочій формі для марсіанської гравітації — 3/8 земної.

Раніше та сама група показала, що в невагомості й навіть у тривалому ліжковому режимі серце атрофується: меншає і стає жорсткішим. Додайте падіння обʼєму циркулюючої крові, через яке знижується ударний обʼєм і тиск, а пульс компенсаторно росте. Для людини, яка після місяців польоту має встати й працювати на поверхні планети, це прямий шлях до ортостатичної непереносимості.

Кардіо-МРТ на орбіту не візьмеш, тому команда Левіна разом із Майклом Бунго з UTHealth Houston і Джеймсом Томасом з Northwestern перейшла на ехокардіографію з доплером. До польоту кожного знімали в трьох положеннях: лежачи (нуль g), під нахилом 22 відсотки (Марс) і сидячи (Земля). На станції обстеження повторювали приблизно на 14-ту, 30-ту, 75-ту і 135-ту добу та за 15 днів до посадки — знімки робили самі астронавти, а спеціаліст-сонографіст із Землі підказував дистанційно.

Перші два тижні просіли всі: серця трохи зменшилися, структура й функція змінилися. Левін пояснює це космічною хворобою руху та завалом обовʼязків на старті місії, коли на тренування часу немає. Далі показники поверталися до доольотних. Протягом доби після приземлення астронавтів обстежили востаннє — і в моделюванні 3/8 g жоден із них не мав більшого серцево-судинного навантаження, ніж мав сам, стоячи на Землі перед стартом.

Ціна питання — 45–60 хвилин щодня, витривалість плюс сила. Той самий підхід Левін із колегами вже використовує на Землі для пацієнтів із синдромом постуральної ортостатичної тахікардії, коли людина не витримує звичайного вставання з ліжка.

Чинний план марсіанської експедиції на 2035 рік — два шестимісячні перельоти в мікрогравітації і 18 місяців роботи на поверхні. Пів року на МКС дають 50–100 мЗв, повна марсіанська місія — 870–1200. Серце, схоже, з цього списку проблем можна викреслювати.

https://phys.org/news/2026-09-astronauts-hearts-strong-flight-mars.html

Підпишись | Монобаза

Тим часом завтрашній дайджест вже вийшов в ранньому доступі для наших спонсорів і патронів :)

Традиційно, переглянути його можуть меценати на:
Монобазі
Донателло
YouTube
Patreon
Buy me a Coffee

Нагадую, що спонсори з Монобази гарантовано отримують від нас 2 красиві кастомні скіни на карту в подарунок. А будь-які спонсори рівня "Десятник" і вище — доступ до секретного чату в Телеграмі ;)

Vast створить інфраструктуру для майбутньої місячної бази

Компанія розширює діяльність за межі приватних космічних станцій і формує окремий підрозділ для реалізації місячних проєктів – його команда займеться системами, які мають забезпечити тривалу присутність людей на поверхні нашого супутника.

https://thealphacentauri.net/169253/

Міжнародна команда під керівництвом Алессандро Трінки, постдока Інституту астрономії Единбурзького університету, прорахувала, коли і в яких місцях раннього Всесвіту могли народжуватися «важкі зерна» надмасивних чорних дір. Найраніші — вже 13,64 мільярда років тому, менш ніж через 500 мільйонів років після Великого вибуху. А близько 13,5–13,4 мільярда років тому механізм вимкнувся остаточно. Стаття вийшла в Monthly Notices of the Royal Astronomical Society.

Рахувати це взялися через спостереження, які ламають стару картину. JWST на червоних зміщеннях, що відповідають першому мільярду років, бачить підозріло багато галактик із зародками надмасивних чорних дір, а наземні огляди UKIRT, DESI та PanSTARRS ловлять на z≈7 монстрів масою понад мільярд сонячних. Класичний шлях — зорі колапсують у кінці життя, дірки поступово зливаються — просто не встигає. Зерно від десяти тисяч до мільйона сонячних мас доростає до потрібних величин без тривалої надеддінгтонівської акреції. Зерно в 10–100 мас — ні.

Альтернатива — прямий колапс, коли величезна хмара холодного газу в центрі ранньої галактики стискається в чорну діру, оминаючи зоряну стадію. Незрозумілими лишалися умови, потрібні для такого сценарію, та місця в космічній павутині, де вони траплялися.

Команда почала з темної матерії: у моделі ΛCDM гало ростуть через злиття дрібніших згустків, і цю історію злиттів відтворили N-body-симуляціями високої роздільності з zoom-in на базі коду GIZMO. Поверх дерева злиттів наклали Cosmic Archaeology Tool — напіваналітичну модель, яка заселяє гало видимою матерією й веде спільну еволюцію галактик та чорних дір.

Прямому колапсу потрібен незайманий газ. Перші зорі населення III вибухнули як наднові й засіяли міжгалактичне середовище металами, після чого газ навчився ефективно охолоджуватися й дробитися на звичайні зорі замість того, щоб валитися в одну точку. Вікно зачинилося.

Нащадків тих зерен команда пропонує шукати поруч із квазарами на z~7, тобто 12,9 мільярда років тому, де вони мають проявлятися як активні ядра-компаньйони. Якщо майбутні огляди JWST нарахують таку популяцію, це стане сильним аргументом, що важкі зерна росли саме в найщільніших, найбільш скупчених вузлах космічної павутини. Конкретне число систем, які мають бути видимі, у статті вже пораховане — лишилось порівняти з небом.

https://phys.org/news/2026-09-environment-supermassive-black-holes.html

Підпишись | Монобаза

Cтарший науковий співробітник Planetary Science Institute, разом з колегами прорахував, коли молода Земля нарешті охолола настільки, щоб на ній могла втриматися передбіологічна хімія. Відповідь — приблизно 4,33 мільярда років тому. Робота вийшла в Nature Communications і спирається на тривимірну модель, яка відстежує, як удари астероїдів, комет і залишкових планетезималей розігрівали земну кору впродовж мільярда років — з 4,5 до 3,5 млрд років тому.

До позначки 4,4 млрд років шансів не було взагалі. Тіла завширшки в сотні кілометрів раз по раз стерилізували поверхню: кора плавилася, океан випаровувався, а потім випадав дощем із пари й породи. Ділянка, яка встигла охолонути між ударами, за кілька мільйонів років могла знову розжаритися. Годинник передбіологічної хімії постійно обнулявся.

Модель показує перелом після 4,4 млрд років. У приповерхневій корі з'являються об'єми, які, охолонувши, більше ніколи не перевищували температурний поріг стабільності РНК та інших ключових молекул — автори називають їх «ніколи не стерилізованими». Зони розростаються разом зі згасанням бомбардування: до 4,25 млрд років вони займають понад половину змодельованого об'єму кори, а на глибині до 300 метрів понад 90% порід тримаються нижче 110 °C.

Удари при цьому працювали й на користь хімії. Кожен удар лишав по собі гаряче потріскане каміння, крізь яке просочувалася вода, утворюючи гідротермальну систему з теплом, водою та джерелами хімічної енергії. Близько 4,3 млрд років тому такі системи, за симуляціями, утворювали цілі взаємопов'язані кластери, де концентрувалися нуклеотиди, пептиди й ліпіди. Точка 4,33 млрд — перетин двох кривих: планета вже не випалюється глобально, але гідротермальна активність ще всюди.

Модель калібрували не за геохімією, а за спостережуваними даними — місячним кратерним літописом і вмістом високосидерофільних елементів у верхній мантії. Попередні оцінки початку РНК-світу розтягувалися на 4,46–4,26 і навіть 4,45–3,9 млрд років. Нове вікно випереджає середню оцінку появи LUCA, останнього спільного предка всього живого, приблизно на 130 мільйонів років. А от найдавніші беззаперечні сліди життя в камені — строматоліти віком 3,5 млрд років. Між моделлю та породами досі зяє понад 800 мільйонів років, про які не розповість жоден уламок.

https://phys.org/news/2026-09-earth-gained-optimal-conditions-life.html

Підпишись | Монобаза

Гігантський молодий кратер на Місяці виявився напрочуд незвичайним

Нове утворення стало лабораторією для планетологів, які змогли безпосередньо дослідити зміни місячного реголіту внаслідок потужного зіткнення.

https://thealphacentauri.net/169231/

Каліфорнійський стартап AstroForge, який розробляє технології для видобутку металів платинової групи на астероїдах, написав власну систему автономного керування Solo — модель на архітектурі трансформера, зроблену повністю всередині компанії. Перший апарат під її повним контролем, Autonomy-1, має злетіти у 2027 році на першій ракеті Stoke Space. Місію підтримує NASA, і вона збиратиме наукові дані про Сонце.

Поштовхом став торішній провал. Апарат Odin пішов у дальній космос у 2025-му, і компанія так і не змогла з ним нормально поговорити: великих антен, здатних добити на сотні тисяч кілометрів, на Землі одиниці, а вікна зв'язку короткі. «Чи можна було його витягнути з усіма даними, які були на борту? Не знаю. Але точно знаю, що на борту ніщо навіть не спробувало», — каже співзасновник і CEO Меттью Гіаліх. Власна наземна мережа з п'яти тарілок по світу обійшлася б приблизно у 200 млн доларів. Уся AstroForge з 2022 року залучила 56 млн.

Порівняйте це з тим, як працює NASA: місія OSIRIS-REx, що зблизилася з астероїдом Bennu у 2018-му, мала по 100 операторів на кожній восьмигодинній зміні. Стартапу з двома невдалими прототипами такі штати не світять у принципі.

У Solo три шари: знизу класичні алгоритми керування, над ними — моделі, натреновані на тестових даних окремих підсистем на кшталт енергетики чи навігації, а зверху — інтелектуальний шар, натренований приблизно на 2500 бортових сенсорах. Керівник польотного ПЗ Арманд Авад описує типовий сценарій так: апарат розуміє, що загубив орієнтацію, пов'язує аномалію живлення зі збоєм зоряного датчика і лагодить усе сам — «імовірно, вимкнувши й увімкнувши його». Гіаліх обережніший у формулюваннях і називає це обмеженою автономією на дуже малому потоці сенсорних даних.

Стартап іде на ризик: більшість автономних систем у космосі досі тримається на традиційних алгоритмах саме через недовіру до нейромереж, а першу нейромережу, що керувала орієнтацією супутника на орбіті, підняли лише торік. Тому спершу Solo полетить у тіньовому режимі на апараті DeepSpace-2 разом із третьою місячною місією Intuitive Machines до кінця 2026 року — інженери подивляться, що вона робила б, не даючи їй кермо.

А от на Autonomy-1 кермо забирати буде нікому. «Я не планую ставити радіо, здатне приймати сигнал із Землі. Команда, мабуть, умовить мене до польоту. Але поки що я кажу їм: ніяких радіо».

https://techcrunch.com/2026/09/22/astroforge-is-putting-ai-in-command-of-its-next-spacecraft

Підпишись | Монобаза

Всім дякую, впорались фактично за півгодини, ви дуже круті!
Від нас буде переклад фільму SpaceX. Від хлопців — подаруночок донаторам.

Я люблю нашу спільноту.

Ой, серед всіх донатів хлопці ще й якийсь загадковий приз розіграють!

https://send.monobank.ua/jar/qMZBEMpNV

Збір!
Отже, збираємо 28 000 грн на детектор дронів "Кожан" 4.0 від Vanguard.
Для рятувальної парашутно-десантної групи Повітряних сил.

Ми вже неодноразово допомагали цим хлопцям, коли вони несли службу в інших підрозділах ПС. Тепер потрібен захист від дронів. Детектор працює в 4-х діапазонах частот і забезпечує безперервне сканування радіопростору до 10 годин на збільшеній батареї. Саме це ми і хочемо придбати.

З минулого збору ми мали залишок близько 8000 грн — переводимо їх на банку. Тобто нашій спільноті потрібно закрити приблизно 20 000 грн.

Заздалегідь дякую всім, хто долучаться!

https://send.monobank.ua/jar/qMZBEMpNV

#сьогоднівкосмосі 23 вересня

𝟭𝟴𝟰𝟲. У Берлінській обсерваторії Йоганн Галле разом зі студентом Генріхом д'Аррестом за одну ніч знайшов невідому планету — менш ніж за один градус від точки, яку французький математик Урбен Левер'є обчислив із відхилень в орбіті Урана. Нептун став першою планетою, відкритою «на кінчику пера»: її існування спершу вивели розрахунком за законами Ньютона і лише потім навели на неї телескоп. Прикметно, що сам Левер'є жодного разу не зазирнув в окуляр — він просто надіслав координати листом і попросив пошукати саме в тій ділянці неба. Варто згадати й те, що Галілей бачив Нептун ще 1612 року, але прийняв його за звичайну зірку, тож остаточне відкриття розтягнулося більш ніж на два століття.

𝟭𝟵𝟲𝟬. Морський льотчик Форрест Петерсен здійснив свій перший політ на ракетоплані X-15 — двадцять другий у програмі спільних випробувань NASA, ВПС і ВМС США. Сам X-15 став одним із найрезультативніших дослідницьких проєктів в історії авіації: за 199 польотів упродовж 1959–1968 років він розігнався до 6,7 Маха і піднявся на 108 кілометрів, а вісім його пілотів формально стали астронавтами, перетнувши умовну межу космосу. Важливо знати, що дані про політ на гіперзвуку й повернення у щільні шари атмосфери, здобуті X-15, згодом лягли в основу проєктування космічного човника Space Shuttle. Оскільки за штурвал цієї машини свого часу сідав і Ніл Армстронг, програму нерідко називають школою, яка виховала перше покоління підкорювачів Місяця.

𝟭𝟵𝟵𝟵. Апарат NASA Mars Climate Orbiter, що мав вивчати клімат і атмосферу Марса, загинув під час виходу на орбіту, увійшовши в атмосферу планети надто низько. Причиною став один із найвідоміших курйозів в історії космонавтики: компанія-підрядник Lockheed Martin подавала дані про тягу двигунів у фунт-силах, тоді як навігаційне програмне забезпечення JPL очікувало на ньютони. Через неузгодженість систем одиниць, одна з яких більша за іншу у 4,45 рази, розрахунок траєкторії виявився хибним — і зонд пройшов на висоті приблизно 57 кілометрів замість запланованих понад 200. Прикро, що апарат, розробка якого коштувала близько 125 мільйонів доларів, було втрачено не через складну технічну відмову, а через елементарну плутанину між метричною й імперською системами.

Підписатись на космос | Підтримати нас

Сьогодні буде невеликий як для нашого ком'юніті, але дуже важливий збір для друзів з десантної пошуково-рятувальної групи Повітряних сил. Прошу заздалегідь приготувати гримні.

Якщо зберемо швидко, цього тижня релізну переклад нового фільму SpaceX про Starship.

Центр мас Землі не стоїть на місці — він дрейфує на міліметри протягом року. Нова робота в Geophysical Journal International збила невизначеність цього дрейфу до менш ніж міліметра, і сезонна амплітуда виявилася приблизно вдвічі меншою за попередні оцінки.

Щоб знайти середину планети, доводиться дивитися в космос. Орбітальним центром для будь-якого земного супутника є геоцентр — центр мас усієї системи, від твердих порід до океанів і атмосфери. Зсув цього центру переписує траєкторії, тож завдання зводиться до дуже точного вимірювання орбіт. У 1980-х і 1990-х цю роботу тягнули LAGEOS: сферичні супутники, суцільно обліплені відбивальними панелями, щоб наземні лазерні обсерваторії ловили відбитий імпульс і фіксували положення апарата. Двобічний час польоту лазера давав сантиметрову точність.

Нове дослідження додало GPS-дані, які враховують мікроскопічні зміщення самих наземних обсерваторій, плюс вимірювання цілого набору низькоорбітальних супутників. Так невизначеність і впала за міліметр.

Причини сезонного дрейфу давно відомі. Зимою в Північній півкулі сніг і лід нарощують масу полярних широт, океани нагріваються й охолоджуються, змінюючи густину, а сезон дощів в Амазонії переганяє воду до дельти. Добові й півдобові океанічні припливи самі по собі дають зміщення близько сантиметра. Але половинна амплітуда річного циклу означає, що між півкулями переноситься менше води й повітря, ніж вважали, — вони пов'язані слабше, ніж закладали в моделі.

На довших масштабах команда побачила зсуви геоцентра від вулканічної активності й землетрусів. Ті самі перерозподіли мас зачіпають і швидкість обертання планети, і точність координат на поверхні — від логістики й судноплавства до орбітального дрейфу супутникових угруповань.

Середину Землі ми тепер знаємо з точністю до частки міліметра. Тепер під ці числа доведеться перебирати моделі, які описують, як планета ганяє воду й повітря з однієї півкулі в іншу.

https://phys.org/news/2026-09-earth-center-mass-drifts-thought.html

Підпишись | Монобаза

Зонд ESA Juice, який летить до крижаних супутників Юпітера, 28 вересня пройде за 8640 км від Землі. Найближча точка — 13:45 CEST (11:45 UTC) над Індійським океаном. Земна гравітація поверне його траєкторію приблизно на 20 градусів і додасть близько 3,5 км/с. За 15–30 хвилин до зближення апарат промайне над Австралією, з північного сходу на північний захід — аматори з пристойним телескопом чи біноклем мають шанс його зловити.

Альтернативою цій акробатиці був би прямий політ: швидше, але на розгін і гальмування біля Юпітера пішло б близько 60 000 кг палива — і ракети такої досі не існує. Juice везе близько 3000 кг і витрачає їх ощадно. Стартувавши на Ariane 5 з Куру у квітні 2023-го, він уже виконав перший в історії подвійний маневр Місяць–Земля у серпні 2024-го (700 км від Місяця, наступного дня 6807 км від Землі), а торік розвернувся об Венеру.

Навігаційна кампанія почалася 17 серпня: шість зарезервованих вікон для мікрокорекцій траєкторії — за чотири тижні, два тижні, тиждень і три дні до прольоту. Знадобилося одне. «Маневр був відносно невеликим, але надзвичайно ефективним», — каже Анджела Діц, керівниця польотних операцій Juice. О 08:00 CEST 28 вересня диспетчери триматимуть напоготові аварійний маневр на випадок критичної навігаційної помилки або небезпечного зближення з чужим супутником.

З 21:24 27 вересня до 06:03 28 вересня Juice летітиме крізь земну тінь на самих акумуляторах. Щоб не розрядити їх у нуль, команда відбирає лише найпріоритетніші спостереження.

А з 23 вересня по 3 жовтня працюють усі десять наукових приладів — по Землі й Місяцю. Проєктна науковиця місії Клер Валла зазначає, що операційно цей проліт значно простіший за подвійний маневр 2024 року, тому апарат можна крутити в різні боки й наводити прилади куди завгодно. Кілька днів Juice проведе в магнітному хвості Землі, витягнутому від Сонця, як вітровказ; ці виміри потім зіставлять з даними європейсько-китайської місії Smile. Навігаційна камера націлиться на горизонт Місяця — обкатати нову методику оптичної навігації, яка згодом водитиме апарат між супутниками Юпітера.

Останній земний розгін — у січні 2029-го, Юпітер — у липні 2031-го, орбіта Ганімеда — у 2034-му. Якщо корекції й далі вкладатимуться в одну замість шести.

https://www.esa.int/Science_Exploration/Space_Science/Juice/Juice_to_fly_past_Earth_for_third_gravity_assist

Підпишись | Монобаза

Відкрито наймолодшу на сьогодні екзопланету, яка досі в процесі формування

Знахідці масою приблизно як у Юпітера менше мільйона років – і її існування кидає виклик сучасним моделям утворення подібних світів.

https://thealphacentauri.net/169207/

Фізики з Університету Айови опублікували в Nature Communications найдетальніші спостереження ударної хвилі Юпітера — тієї невидимої межі, де надзвуковий потік частинок від Сонця гальмується, нагрівається й обтікає планету. Дані зібрав апарат NASA Juno у грудні 2024 року. Газовий гігант робить це помітно складніше, ніж Земля.

Земля обходиться плазмовими хвилями переважно однієї частоти — цього досить, щоб погасити набігаючий потік. У Юпітера хвилі сильніші й мають багатшу гармонічну структуру: кілька частот одночасно, як акорд замість однієї ноти. «Чим більше частот, тим більше частинок сонячного вітру можна нагріти й уповільнити», — пояснює Джаясрі Джозеф, постдок кафедри фізики й астрономії в Айові та відповідальний автор дослідження.

Друга відмінність — ешелонована оборона. Перед головною ударною хвилею Юпітер тримає серію окремих ділянок, які дослідники називають shocklets: вони починають гальмувати сонячний вітер ще на підході. Землі такі додаткові рубежі не потрібні, бо удар по ній слабший, зазначає Білл Курт, науковий співробітник тієї ж кафедри, який працює з Juno ще з запуску 2011 року.

Порівнювати плазмові хвилі на ударних хвилях Землі, Юпітера, Сатурна, Урана й Нептуна пробували ще 1990 року, за даними прольотів. Але до Juno жоден апарат не міг нормально виміряти складність цих хвиль біля зовнішньої планети — фіксували лише сам факт існування ударної хвилі. Прилад Juno Waves, що дав ключові дані, спроєктували й побудували ті самі фізики з Айови, а сам апарат обертається навколо Юпітера з липня 2016 року.

Навіщо це поза Юпітером: набагато потужніші ударні хвилі виникають навколо залишків супернових, і саме там природа перетворює гігантські потоки енергії в тепло та швидкі частинки. Юпітер — найближча лабораторія, де той самий процес можна виміряти приладом зблизька. До вмираючої зорі з магнітометром не підлетиш.

https://phys.org/news/2026-09-jupiter-complex-fend-particles-sun.html

Підпишись | Монобаза

Чому у Венери — планети майже земного розміру, маси й будови — немає жодного супутника, астрономи сперечаються давно. Стівен Кейн, астрофізик з Каліфорнійського університету в Ріверсайді, у новій роботі в The Astrophysical Journal пропонує відповідь без катастроф: планета могла просто затягнути свій місяць на себе. Власна гравітація плюс украй повільне обертання — і супутник по спіралі йде вниз.

Земля крутиться за 24 години, і саме ця швидкість передає Місяцю енергію через припливні горби. Він віддаляється приблизно на 4 сантиметри щороку — цифра відома з точністю до міліметрів завдяки відбивачам, залишеним на поверхні екіпажем Apollo 11. У Венери все дзеркально навпаки: один оберт триває 243 земні доби, тож кутовий момент тече не назовні, а всередину, і орбіта супутника повільно деградує.

Кейн разом із Франком Сельсі, Жеремі Леконтом і Шоном Реймондом спершу відтворив у моделі систему Земля—Місяць, щоб переконатися, що фізика працює коректно. Потім почав крутити ручки: початкове обертання Венери від 5 до 100 годин, маса гіпотетичного супутника — від половини земного Місяця до десяти таких мас. Майже всі сценарії закінчувалися однаково — падінням. Важчі супутники гинули швидше: при 12-годинній добі й масі в два Місяці тіло доходило до межі Роша приблизно за 33 мільйони років. «Я був шокований, — каже Кейн. — Гадав, такий широкий діапазон сценаріїв дасть різні результати, а все пішло в один бік».

Шукати уламки на поверхні марно. Близько 80% кори Венери має приблизно однаковий вік — масштабне оновлення рельєфу мільярд років тому стерло ранню геологічну історію. Сліди варто шукати глибше: у надрах Землі сейсмологи бачать аномальні структури, які можуть бути залишками зіткнення, що породило Місяць. Падіння супутника передало б Венері колосальну енергію та кутовий момент, переписавши їй обертання, геологію й клімат — а заразом і долю океанів, якщо вони там колись були.

Для полювання на екзопланети висновок неприємний. Наявність великого супутника часто зараховують до переваг для придатності світу до життя, але повільні планети своїх місяців просто не втримають. Сам Кейн вважає, що Місяць корисний, проте не обовʼязковий. Питання лише в тому, скільки «земних двійників» уже пережили власну версію цієї аварії.

https://phys.org/news/2026-09-venus-ate-moon-earth-twin.html

Підпишись | Монобаза

Astra повертається до запусків із новою ракетою

Після майже пʼятирічної паузи компанія планує відправити носій Rocket 4.0 у дебютний політ на початку наступного року – завдяки своїм характеристикам він зможе конкурувати на ринку малих ракет.

https://thealphacentauri.net/169187/

Марк Неве, астроном з Мерілендського університету, разом зі співавторами з Southwest Research Institute у Колорадо та Інституту Вейцмана в Ізраїлі промоделював найжорсткіші зіткнення, які тільки зміг вигадати для крижаних супутників. Результат вийшов у Nature Astronomy 20 серпня: на наявність підповерхневого океану такі катастрофи майже не впливають. Був океан до удару — швидше за все, буде й після. Не було — не з'явиться.

Під крижаною корою супутників Сатурна, Урана й Нептуна ховається рідка вода, і саме тому ці світи очолюють список місць для пошуку життя. А зовнішня Сонячна система при цьому схожа на дербі на виживання: частина нинішніх супутників — перезібрані уламки попередніх поколінь, розбитих ущент. Питання було прямим: чи стирає таке зіткнення океан разом із шансами на життя.

Команда зшила дві дуже різні моделі. Згладжена гідродинаміка частинок відстежувала мільйони уламків льоду й породи — як вони дробляться, нагріваються й злипаються назад. Друга модель проганяла теплову еволюцію надр на 4,5 млрд років уперед. Піддослідних було двоє: супутники радіусом приблизно 500 і 1000 км.

Розмір виявився важливішим за силу удару. У великих тілах енергія зіткнення переходить у тепло, і океан переживає катастрофу, а за пару мільярдів років навіть товщає. У дрібних логіка перевертається: до удару вони мають перемішаний зовнішній шар льоду й породи, який працює як ковдра. Після перезбирання порода тоне до центру, лід спливає нагору, ковдри немає. Жоден удар так і не перетворив замерзлий супутник на океанічний.

Під роздачу потрапляють цілком конкретні цілі майбутніх місій — Мімас, Енцелад, Тефія, Діона й Рея біля Сатурна, Міранда, Аріель, Умбріель, Титанія та Оберон біля Урана, нептуніанський Тритон. Рея зацікавила команду окремо: її давні кратери виглядають підозріло згладженими, наче сніговик після тижня відлиги. Гріло не сонце, а надра — можливо, давнє зіткнення, що підживило внутрішній океан.

Шукати ці океани доведеться за гравітаційним відбитком, солоними відкладами й кріовулканами, а також за індукованим магнітним полем — саме на нього налаштований магнітометр Europa Clipper на шляху до Юпітера. Від відповіді залежить і чутливість приладів. «Якщо там лише жменька мікробів, ви проєктуєте зовсім іншу місію, ніж якби океан був повний китів», — каже Неве.

https://phys.org/news/2026-09-scientists-simulate-cosmic-icy-moons.html

Підпишись | Монобаза