ㅤ @ me - райд’ер.

В Олешках люди їдять бур’яни, а тіла загиблих місяцями залишаються непохованими, — BBC.

Місто фактично відрізане від постачання з травня. Жителі кажуть, що обговорюють у Telegram, які дикорослі рослини можна їсти та як їх готувати. Деякі харчуються раз на день. Магазини не працюють, а електрики, газу та води немає ще після руйнування Каховської ГЕС.

Люди, які намагаються виїхати або дістатися сусідніх населених пунктів за продуктами, ризикують життям. 20 вересня подружжя загинуло від удару дрона, коли поверталося з Раденська з пакетом їжі. Чотири окремі джерела підтвердили BBC їхню загибель.

За словами мешканців, окупаційна влада не дозволяє ховати людей, загиблих від дронів, мін чи інших насильницьких причин, без розтину російським лікарем. Через це деякі тіла лежать на вулицях ще з грудня. BBC підтвердила ці свідчення фотографіями, отриманими від кількох мешканців.

Місцева волонтерка веде список загиблих і каже, що в ньому вже близько 1200 людей. BBC не змогла незалежно перевірити цю цифру. Водночас ООН підтвердила щонайменше 29 загиблих і 54 поранених цивільних в Олешках та Голій Пристані цього року.

Себе не знаходять.

Себе створюють.
безсонними ночами та ранніми підйомами.
рішенням піти звідти, де тебе не цінують, обстоюючи свої межі та приймаючи важкі, але правильні рішення, переживають період адже "ти так станеш сильніше ".
себе створюють
і тут головне не прогнутись під суспільство.

безсонна ніч дуже швидко стає  світанком. . .
як же важко знати ким ти є на-справді??
ким є сьогодні, вчора, завтра.
де і з ким опинишся через кілька тисячоліт, куди приведе цей божевільний світ?
Себе не знаходять поміж слів, чужих розмов та купи текстів.

Себе створюють.

себе створюють : безсонними ночами та ранніми підйомами о 6й ранку.
себе створюють : рішенням піти звідти, де тебе не цінують - навіть знаючи твою правду,
себе створюють : обстоюючи свої межі та приймаючи важкі, але правильні рішення.
себе не знаходять — це клята дурня. себе творять.
себе творять вічним пошуком у пустих словах.
себе щоночі крок за кроком створюють текстами у клятих піснях.

the sleepless night bleeds into the dawn,
the old illusions are finally gone.
u are not a puzzle to piece out or find,
u are the author, the strength, and the mind.
through steps in the dark, through verses and pain —
u forge who you are, again and again. u know, right?

ти не загублений у цьому світі, друже,
не стій на місці в очікуванні див.
себе не знаходять.
насправді кожна душа. . .
це твір, який ти сам в собі зліпив.

ㅤ @ me - райд’ер. pinned «Я хочу , хочу писати їй вірші. так аби її руки й тремтіли в ночі. аби кожен дивлячись на неї, знав що вона лише моя. і трясця її шепіт...ох, протирає у хрепці до дна . Я хочу їй писати вірші, до такого рівня, аби її губи від мого імені тремтіли в ночі. і…»

Я хочу , хочу писати їй вірші.
так аби її руки й тремтіли в ночі.
аби кожен дивлячись на неї, знав що вона лише моя.
і трясця її шепіт...ох, протирає у хрепці до дна .
Я хочу їй писати вірші, до такого рівня, аби її губи від мого імені тремтіли в ночі.
і вона знає, знає що все це - не прості слова.
Я хочу, хочу їй писати вірші, аби мої слова далеко застрягли їй у голові.
я хочу аби її серце стискалось від цих слів. аби вона повторювала що тільки моя, аби ще раз сказала яка ж ця зустріч чарівна.
Я хочу писати їй вірші без краю,
бо саме в ній мій початок і кінець.Бо кожен рядок, що для неї складаю - це тихий доторк до закоханих сердець.
Це мої губи, що завмирають на її плечі, ніби бояться розбудити цей момент,
де ми обидва - всього лиш закохані глядачі.
я хочу писати, щоб пальці судомило від напруги в ночі, щоб літери в’їлися в пам'ять, як подих у склі.
нехай заздрісні очі навколо рахують наруги,та кожен
затямить :: вона моє вічне сяйво.
я хочу, щоб шкіра її пам’ятала мій шепіт,коли засинає сама у холодній ночі,щоб тілом котився той дикий, солодкий трепет,і ключем від її таємниць були тільки мої ключі.
нехай її губи моє ім'я, як молитву, ковтають до крові, до крику, до стогону в повній пітьмі.
нехай у мені її сумніви й страхи згорають,лишаючи простір лише для цієї чуми.
я випалю словом усе, що було до мене,бо зустріч це вирок, для мертвих і життя для зірок.
ти чуєш, як б'ється це серце шалене?
вона — моя жінка. мій сповідник. мій найкращий кінець думок.

Вірші які пишуться у найрозйоьнішому стані завжди найкращі

Докурюю останню цигарку на узбіччі цвинтарю
і не розумію, на якому моменті порвались ці «крила».
Може, тоді, коли я вчився мовчати,
коли замість «болить» говорив: «все нормально».
Коли світ обіцяв мені щось більше ніж біль.
називати цю йобану ніч дорослішанням . . .
це як фарбувати паркан навколо свіжої могили.
ніби від цього комусь стане легше.
попіл падає на кросівки.
фільтр уже обпікає пальці, але тримати далі є єдиним варіантом відчувати щось тепле, що залишилось навколо.
крила не ламалися з тріском, ні.
вони просто згнили від цієї постійної тривоги всередині,
поки я тримав обличчя і вчився ковтати шматки скла

.