У XI столітті Візантійська імперія зробила останню велику спробу повернути собі Сицилію, яка з IX століття перебувала під владою арабо-берберських еміратів і перетворилася на важливий військово-морський та торговельний центр у Середземномор’ї. Кампанія 1038 року, яку очолив Георгій Маніак, увійшла в історію як одна з найяскравіших епопей візантійської військової історії. Маніак мав репутацію надзвичайно жорсткого, але талановитого полководця, який умів підтримувати сувору дисципліну та швидко організовував армію, що складалася з різнорідних контингентів. Йому вдалося об’єднати регулярні візантійські частини, важку кавалерію східного типу, загони норманських найманців та варязьку гвардію, яка вже тоді вважалася елітою імперської армії. Саме серед варягів перебував майбутній конунг Норвегії Гаральд Гардарда, і саги описують його як відважного молодого воїна, що проявив себе у боях із сарацинами та здобув перший справжній воєнний досвід на сицилійській землі.

Військові дії розгорталися стрімко. Під проводом Маніяка візантійці здобули низку перемог і захопили кілька ключових міст на північному узбережжі острова. Джерела підкреслюють, що штурми вирізнялися особливою жорсткістю: варяги зі своїми важкими сокирами ламали ворожі укріплення, нормани діяли як ударні загони, а візантійська кавалерія розбивала арабські війська у відкритих битвах. Маніак застосовував як класичну тактику облоги, так і несподівані маневри, що давало йому перевагу над місцевими гарнізонами. Сучасники відзначали його особисту відвагу, а також те, що він вимагав від підлеглих максимальної відданості справі.

Попри блискучі успіхи кампанії, її результати виявилися короткотривалими. Візантійський двір у Константинополі насторожено сприймав зростаючу славу Маніяка, а його суворі методи управління викликали конфлікти з чиновниками та воєначальниками. Брак належного постачання, локальні повстання та політичні інтриги звели нанівець можливість закріпитися на острові. Невдовзі після перших перемог армія була змушена відступити, і Візантія втратила шанс остаточно повернути Сицилію під свій контроль.

Кампанія 1038 року мала далекосяжні наслідки. Вона показала, що навіть у XI столітті імперія могла виставити потужне військо та досягати значних перемог у Середземномор’ї, однак внутрішня роз’єднаність і придворні інтриги позбавляли ці здобутки стійкості. Водночас участь норманів і варягів у боях мала вплив на їхню подальшу історію. Для норманів це стало важливим досвідом у завоюванні Південної Італії, а для Гаральда Гардарди — однією з найяскравіших сторінок його молодих років, що згодом увійшла і в скандинавські саги, і в європейську військову традицію.