На початку 1890-х років австро-угорський флот потерпав від гострої нестачі фінансування, значно поступаючись італійському. Проте за двадцять років Австро-Угорщина зуміла створити потужні військово-морські сили, здатні на рівних протистояти сусідам по Адріатиці.

Через брак коштів на повноцінні броненосці розвиток розпочався зі скромніших проєктів. У 1893 році замовили три кораблі берегової оборони типу «Монарх» (6000 тонн, 240-мм гармати, надійна броня). Вони довели суттєвий технологічний прогрес австрійського суднобудування. Відповіддю на вдалі й масові італійські крейсери типу «Гарібальді» став броненосний крейсер «Санкт-Георг» (1905 рік, 7000 тонн, 240-мм і 190-мм гармати, швидкість 22 вузли). Він гідно витримував конкуренцію з італійськими аналогами, ставши з ними на рівних.

Згодом розвиток великих крейсерів в Австрії згорнули: тісна Адріатика не підходила для крейсерських рейдів, вимагаючи переважно лінійного флоту або кораблів берегової оборони. Натомість напрямок легких крейсерів виявився надзвичайно успішним. Від бронепалубних типу «Цента» і перехідного «Адмірала Шпауна» флот еволюціонував до типу «Новара» (1910). До Першої світової війни Австрія мала сім сучасних легких крейсерів, які не поступалися британським та німецьким одноліткам, хоча їхні 100-мм гармати були дещо заслабкими.

Відродження лінійного флоту стартувало з типу «Габсбург» - найменших лінкорів світу (20 вузлів, 200-мм броня, три 240-мм гармати), створених за принципом уникнення бою з сильнішим супротивником. Наступні броненосці типу «Ерцгерцог Карл» (10 000 тонн) виявили головну проблему австрійців: через тривале будівництво кораблі починали застарівати ще до повного введення у стрій.

Щоб подолати це відставання, у 1904-1905 роках розпочалася розробка броненосця першого класу. Результатом став тип «Радецький» (14 500 тонн) - один із найбільш збалансованих кораблів свого покоління, що не поступався французькому «Дантону» чи британському «Лорду Нельсону». Він отримав чотири 305-мм і вісім 240-мм гармат, 100-мм протимінну батарею та броню до 230 мм. Проте в стрій «Радецькі» вступили лише у 1911 році, коли ера класичних броненосців уже закінчувалася.

Справжнім технологічним проривом стала відповідь на італійський дредноут «Данте Аліг'єрі» - лінкори типу «Тегетгоф». Австрія вперше застосувала турбіни та лінійно-підвищене розміщення башт. При ліміті у 20 000 тонн ці кораблі несли дванадцять 305-мм гармат, сучасну протимінну батарею і 280-мм броню. Попри політичні перепони й початкову відмову угорського парламенту фінансувати проєкт (командувач флоту граф Монтекукколі фактично замовляв перші кораблі в борг), головний дредноут «Віргібус Унітіс» вступив у стрій раніше за італійського конкурента. Це стало можливим завдяки здатності австрійської промисловості виробляти всі комплектуючі самостійно.

До 1915 року Австрія мала чотири дредноути проти шести італійських. Кількісну меншість повністю компенсувала збалансованість кораблів. Єдиним критичним недоліком залишався слабкий протимінний і протиторпедний захист, через що австрійський флот зазнав основних втрат у Першій світовій війні саме від мін та підводних човнів. Попри це, австрійцям вдалося створити компактний, але надзвичайно боєздатний флот, готовий кинути виклик будь-якому супротивнику.

Автор: Артур Гримчак
Редакторка: Олена Безносюк
Дизайнер: Артур Гримчак