Вороги називали його танк «чорна смерть», а він – «наш дружочок»
Леонід народився 10 липня 1969 року в місті Тетіїв Київської області. Після школи навчався в профтехучилищі №34 у Радомишлі на Житомирщині.
Строкову службу проходив в танкових військах в радянській армії в Польщі. Згодом повернувся в рідний Тетіїв, де спершу працював в міліції, а згодом в пожежній частині. Останні роки працював заправником на газовій станції.
Добровільно долучився до ЗСУ в серпні 2014 року. Служив командиром танку в 17-й окремій танковій бригаді. Брав участь в обороні Маріуполя. Кілька разів ставав учасником танкових дуелей і виходив з них переможцем. Всього на його рахунку було підбито три ворожих бронемашини. Вороги називали його танк - "чорна смерть", а він - "наш дружочок".
22 лютого 2015 року Леонід разом із бійцями батальйону "Свята Марія" проводив рекогносцировку позиції під Маріуполем. Загинув внаслідок ДТП під час виконання бойового завдання.
Похований у Тетієві. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
Фото: Книга пам’яті полеглих
За матеріалами: "Хоробрі серця" на 1+1, ТетіївInfo та Книга пам’яті полеглих
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті журналіста, волонтера, добровольця Володимира Даценка (позивний «Борода»)
Він був справжнім, завжди говорив те, що думав, і вчиняв відповідально
Володимир народився 19 травня 1988 року в селі Булаї Погребищенського району Вінницької області. До війни працював водієм, планував відкрити автомийку та допомагав людям як журналіст та учасник організації «Дорожній контроль Вінниці».
З перших днів повномасштабної війни Володимир став на захист України: допомагав патрулювати вулиці Вінниці, займався волонтерською діяльністю. Згодом долучився до батальйону "Айдар". Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Життя Володимира Даценка обірвалося 14 липня 2022 року під час ракетного удару росіян по Вінниці, де він перебував у відрядженні.
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Погребищенська міська рада, 20 хвилин, Суспільне Вінниця, Факти, RECВІЄМ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
24 липня 1990 року біля будівлі Київської міської ради вивісили синьо-жовтий прапор. Він повернувся до столиці ще не як державний, а як національний – після 70-річної перерви, відтоді як 12 червня 1920 року війська Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського залишили Київ.
І хоч у 90-х роках минулого століття Київ не був першим містом в Україні, де замайорів синьо-жовтий прапор, ця подія мала велике символічне значення для всієї країни.
Повернення прапора до української столиці не було спонтанним – Київрада готувала проєкт відповідного рішення, але головною рушійною силою цього процесу були люди, натхненні Декларацією про державний суверенітет України (яка була прийнята за кілька днів до того – 16 липня 1990 року), які вимагали повернення національних символів у громадський простір.
Увечері 24 липня представники проукраїнських сил з усієї України освятили синьо-жовтий стяг у Софійському соборі.
Церемонію освячення здійснив архімандрит Володимир (Романюк), який «за антирадянську агітацію і пропаганду» провів 7 років у совєцьких таборах особливо суворого режиму та 3 роки на засланні у Мордовії.
Освячене знамено десятки тисяч людей почесною ходою пронесли по місту – до будівлі Київради, де зібрався велелюдний мітинг. Прапор вітали гучними вигуками «Слава Україні!». Очевидці згадують, що на той час такої кількості людей вулиці Києва ще не бачили. За різними оцінками, участь в урочистостях взяли близько двохсот тисяч прихильників української незалежності. Хрещатик був заповнений ущерть, багато людей навіть вилазили на тролейбуси.
Перед адміністративною будівлею синьо-жовте знамено встановили як офіційний прапор влади української столиці – на те вже було відповідне протокольне рішення президії Київської міської ради, ухвалене попри провокації комуністів.
Активістам довелося на кілька днів виставити охорону біля прапора, оскільки комуністи чинили відвертий спротив українській символіці. До офіційного проголошення незалежності лишалося ще більше року, і будівля Київради протягом цього часу була єдиною в українській столиці, де майорів синьо-жовтий стяг. 10 років потому, у 2000-му, Київська міська рада прийняла рішення вважати 24 липня міським святом – Днем українського національного прапора в місті Києві. А стяг, який було піднято 24 липня 1990 року, нині зберігається у Національному музеї історії України. Бачити менше
Пам’яті Олександра Вернігорова (позивний «Дев’ятка»)
Телевізійний операторський досвід із 2022 року зберігав у позивному
Олександр народився 6 лютого 1988 року.
З шкільних років займався фотографією. В студентські роки поєднував навчання з роботою охоронцем на 9 каналі. Згодом став на цьому каналі телеоператором. Згодом перейшов на телеканал "Відкритий".
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Воював в складі Третьої штурмової бригади на посаді оператора БПЛА. Позивний "Дев'ятка" взяв на честь телеканалу, який відкрив йому професію його життя.
Загинув оператор безпілотних систем під час бойового завдання 28 червня 2026 року на Харківському напрямку.
Похований у Дніпрі.
Вдячність, пам’ять і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Саша Вернигоров
За матеріалами: Інститут масової інформації, Дніпропетровська обласна організація НСЖУ, «Дніпро Прес»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Колумбієць добровільно долучився до українських Сил Оборони, був еталонним воїном та побратимом
Джан Себастьян народився у 1993 році в портовому місті Санта-Марта в Колумбії. Перший свій бойовий досвід отримав у лавах морської піхоти в Колумбії. Після повномасштабного вторгнення Росії, у 2023 році долучився до захисту України – вважав це великою честю для воїна, бо розділяв цінності свободи, гідності та честі.
Воював на Донецькому, Південно-Слобожанському та Запорізькому напрямках у складі 3-го Інтернаціонального легіону Сухопутних військ Збройних Сил України, а згодом – у складі 413-го полку безпілотних систем «Рейд».
Нагороджений відзнаками Головнокомандувача Збройних Сил України - двома почесними нагрудними знаками «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «За поранення».
Загинув у червні 2026 року. Похований у Львові, як заповідав.
Вічна слава і подяка за захист!
Тетяна Когутич
Фото: Укрінформ, РЕЙД 413 полк СБС, Львівська РДА
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
22 липня 1944 року нацистський режим стратив Василя Порика. Безстрашний партизан та диверсант, який нищив окупантів у Франції та чиє ім’я оповито безліччю легенд.
Пам’ять про Василя «Базиля» Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. У культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема фільму Юрія Лисенка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили у 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також з 1964 року Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником.
Василь Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському, а згодом Охтирському та Харківському військових піхотних училищах.
Початок німецько-радянської війни зустрів лейтенантом, який командував взводом. Беручи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Був поранений, потрапив у німецьких полон та був відправлений у військовий табір Бомон на півночі Франції.
Військовополонені у Бомоні залучалися до роботи на вугільних шахтах. Василь Порик проявив себе на роботах у концтаборі, чим заслужив довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом. Саме це дало змогу молодому офіцеру налагодити контакти з французьким Рухом Опору та брати участь у диверсіях проти нацистів: від знищення живої сили супротивника до саботажу на залізницях та шахтах.
У 1943 році за підтримки французьких побратимів Порик (відомий за псевдо “Базиль”) втік з табору та створив партизанський загін. Невдовзі після втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, Порик знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме він став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, оповивши свою історію ще однією легендою. Втретє нацистам вдалося схопити Василя Порика у липні 1944 року. Розстріляли безстрашного партизана 22 липня 1944 року.
Пам’яті старшого лейтенанта Олексія Карпюка (позивний «Довбуш»)
Мріяв побудувати будинок для родини, але віддав життя, захищаючи Україну
Олексій народився 5 вересня 1967 року на Вінниччині. Дитинство минуло на Тернопільщині.
Після школи здобув фах агронома, однак професійний шлях пов'язав з бізнесом у сфері ремонту.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Спершу служив в підрозділі охорони ТЦК, а з червня 2022 року переведений до складу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Воював на Донеччині та Херсонщині. Загинув у бою в районі села Сухий Ставок на Херсонащині 3 жовтня 2022 року.
Вічна шана і слава Герою!
Фото: Збаразька міська рада
За матеріалами: Збаразька міська рада, Тернопільська міська рада Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру.
Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності.
Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя
Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника.
Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов".
Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї.
Вічна памʼять і слава Добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми.
Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність.
Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики.
У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”.
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту.
У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною.
Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет.
11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі.
Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.
Пам'яті полковника Олександра Очеретнюка (позивний «Чорний»)
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби.
У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область.
У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор".
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині.
Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
УКРАЇНА ВІДКРИЄ АРХІВИ ТА ПОСИЛИТЬ РОЛЬ ІНСТИТУТУ НАЦПАМʼЯТІ
Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення.
Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині.
Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу.
Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків.
Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників.
Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни. Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт. Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом.
За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом.
«Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення.
Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування.
