21 вересня минає 80 років з дня народження українського поета-шістдесятника Леоніда Кисельова.
Леонід Кисельов народився у Києві. Батько - дитячий письменник та редактор Володимир Кисельов. Родина була російськомовна та антирадянська.
Кисельови жили у Києві на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська). Їх квартира була місцем збору київської інтелігенції. Серед кращих друзів Володимира Кисельова були режисер Гелій Снєгірьов та письменник Віктор Некрасов. Саме в такому оточенні ріс майбутній поет Льоня Кисельов.
Вірші Кисельов почав писати з 13 років. Його поетичний дебют відбувся, коли Кисельову було 16. Добірка віршів з підписом «Леонід Кисельов. Учень 10 класу школи №37, місто Київ» були опубліковані у головному в СРСР літературному журналі - «Новый мир». Головний редактор, поет Олександр Твардовський, отримав ці вірші через посередництво Віктора Некрасова. Отримати дебют у «Новом мире» та ще й для поета-школяра — це була непересічна подія. Однак закінчилася вона скандалом. Серед опублікованих поезій був, зокрема, вірш «Цари», в якому Леонід Кисельов надихався Тарасом Шевченком та критикував російського імператора Петра І. Це обурило московську інтелігенцію, а російський академік Дмитро Благой навіть написав рецензію «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Після цього Кисельова у всесоюзних виданнях не публікували.
Після школи Кисельов вчився на перекладача з англійської мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Він був людиною широкої ерудиції: читав книги з кібернетики, перекладав англійську класику, розумівся на американському джазі, обожнював грати у футбол та цікавився кінематографом.
Серед друзів поета були українські шістдесятники: Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Вінграновський. Василь Стус високо цінував таланти Кисельова: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». Водночас поет на відміну від більшості свого оточення був російськомовним автором.
Ще у 1962 році Леоніду Кисельову поставили страшний діагноз - лейкемія. Юного поета, якого вважали «новим Лермонтовим» рятували на найвищому рівні. Однак навіть ліки, привезені з Парижу, не допомогли - Леонід Кисельов помер в 1968 році, йому було 22 роки.
За два роки до смерті, російськомовний поет почав писати та говорити українською мовою. Причому сам собі він пояснити цей перехід не міг, зазначаючи, що просто відчуває в собі потребу говорити та писати українською.
Пам’ять про Леоніда Кисельова збереглася. Вийшли посмертні видання його творів, а в 2013-2014 роках видавництво «Ярославів Вал» опублікувало двотомник «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), присвячений життю та творчості поета.
Пам’яті військовослужбовця Андрія Ферульова (позивний «Торнадо»)
Хотів повернутися додому до доньки та знову працювати на землі
Андрій виріс у селі Сторожове Чутівської громади Полтавської області.
Як і його дідусь, після школи став механізатором та працював у сільському господарстві.
Служив строкову військову службу. У 2014-2015 роках брав участь в АТО.
Андрія мобілізували у липні 2023 року. Він служив у 44-й окремій механізованій бригаді. Боронив Донеччину, зокрема, Часів Яр. Двічі мав осколкові поранення й після лікування повертався у стрій.
Андрій Ферульов загинув 6 листопада 2025 року, виконуючи завдання на Костянтинівському напрямку. Похований у рідному селі. Вічна слава Воїну! Дякуємо за захист!
Юлія Байрачна
Фото надані Аліною Ферульовою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті хірурга Олександра Полякіна (позивний «Поляк»)
З 2018 року провів понад 20 ротацій у Першому добровольчому медичному шпиталі
Олександр народився 13 лютого 1962 року у Магнітогорську в Росії. В дитинстві перебрався з родиною в Роздільне на Одещині. Після школи навчався в Одеському медучилищі.
Після строкової служби в радянській армії у 1984 році вступив до Одеського медінституту, де навчався на хірурга. З 1990 і до 2015 року працював в Роздільнянській лікарні, до пройшов шлях від звичайного хірурга до завідувача хірургічним відділенням.
У 2018 році добровольцем долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. До початку повномасштабного вторгнення пройшов шість ротацій в зоні бойових дій. Після лютого 2022 року - ще 18 ротацій на різних ділянках фронту.
Загинув внаслідок поранень 17 жовтня 2025 року Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами Суспільне Одеса, Роздільнянська територіальна громада
Фото: Іван Черненко, Роздільнянська територіальна громада, Суспільне.Одеса
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Я хочу піти. Я відчуваю, що так потрібно. Відчуваю, що мені це треба», - сказав паралімпієць із інвалідністю і пішов у штурмовики
Антон народився 12 вересня 1987 року у Львові. В школі почав активно займатися плавання в ДЮСШ "Галичина". Згодом здобув вищу освіту в Львівському інституті фізичної культури.
З 2004 до 2016 року був в складі національної паралімпійської збірної з плавання. Серед його досягнень: бронзова медаль на Паралімпіаді в Пекіні, численні перемоги та призові місця на чемпіонатах світу та Європи.
Після завершення спортивної кар'єри, Антон проживав закордоном. Проте у 2024 році повернувся в Україну. Попри наявність інвалідності ІІ групи, чоловік мобілізувався штурмовиком у Третю штурмову бригаду.
Антон загинув 18 грудня 2025 року під час штурмових дій поблизу села Греківка на Луганському напрямку. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Інстаграм Антон Стабровський, Національний комітет спорту інвалідів України
За матеріалами: Броварський спорт, Національний комітет спорту інвалідів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він став 90-м пластуном, який загинув на війні з росіянами
Влад народився 15 червня 1999 року в Сумах. В школі активно займався боротьбою. Згодом став студентом Української академії лідерства в Миколаєві, там же долучився до Пласту.
У 2018 році підписав контракт з ЗСУ. Служив зв'язківцем в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білінського. Брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
Після демобілізації у 2021 році працював офіціантом, освоював слюсарський фах.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Служив сапером, виконував бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.
Загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Троїцьке на Покровському напрямку.
Світла памʼять!
Фото: Пласт-український скаутинг, Фейсбук-сторінка Юрій Юзич
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. З дитинства мріяв бути підкорювати небеса.
У старші класи пішов навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Вищу освіту здобував в Харкіському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2021 році молодий офіцер розпочав службу льотчиком-штурманом у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка на Львівщині.
З перших днів повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на сході України. Нагороджений орденом Данила Галицького.
Загинув 11 грудня 2022 під час бойового вильоту в Бахмутському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
В УІНП ОБГОВОРИЛИ ПИТАННЯ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ ВІЙН І ГЕНОЦИДІВ в УКРАЇНІ ТА БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНІ
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров разом із колегами з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам'яті, зустрівся із радником з розвитку просвітницьких і комунікаційних програм Меморіального центру Сребрениці Недімом Яхичем та юристкою, фахівчинею з дослідження геноцидів, аспіранткою Національного університету “Києво-Могилянська академія” Катериною Кириченко.
Учасники зустрічі обговорили питання меморіалізації війн та геноцидів, поділилися досвідом роботи своїх інституцій за цими напрямами. Голова УІНП Олександр Алфьоров розповів про проєкти з меморіалізації Війни за незалежність України, які реалізує Інститут та його структури, зокрема Музей Майдану та Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті.
Недім Яхич зазначив, що Меморіальний центр Сребрениці був відкритий 20 вересня 2003 року і став важливим інструментом для збереження пам’яті та привернення уваги закордонної аудиторії до геноциду в Боснії.
Сторони домовилися про поглиблення подальшої співпраці заради збереження для історії пам’яті про трагічні події. Щоб унеможливити їх повторення у майбутньому.
Довідково: Меморіал геноциду в Сребрениці, офіційно відомий як Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року в Сребрениці – Поточарі – меморіально-кладовищний комплекс, створений на честь жертв трагедії в Сребрениці 1995 року, під час яких було вбито понад 8 тисяч осіб (переважно чоловіків, переважно боснійських мусульман та деяких хорватів-католиків).
96 РОКІВ ТОМУ РОЗПОЧАЛАСЯ «ПАЦИФІКАЦІЯ» УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ
16 вересня 1930 року, влада міжвоєнної Польщі розпочала масштабну репресивну акцію проти українського населення Галичини, що увійшла в історію під назвою «пацифікація» - «умиротворення».
Формальним приводом для її проведення стала хвиля саботажних акцій українського націоналістичного підпілля влітку та восени 1930 року.
Йшлося, зокрема, про підпали майна польських землевласників і осадників, пошкодження ліній зв’язку та іншої інфраструктури. Однак дії польської влади вийшли далеко за межі переслідування осіб, безпосередньо причетних до саботажів. Репресивна акція фактично ґрунтувалася на принципі колективної відповідальності українських громад. У населених пунктах проводили масові обшуки й арешти, застосовували фізичне насильство, нищили майно селян, українських кооперативів, читалень “Просвіти” та інших громадських установ. Репресій зазнавали громадські й політичні діячі, вчителі, священники, молодь.
Каральні операції проводили підрозділи поліції, а згодом і війська. У селах силовики оточували окремі квартали чи все поселення, проводили обшуки будинків і господарських споруд, вилучали майно, псували запаси харчів, господарський реманент і продукцію українських кооперативів.
Жителів примушували тривалий час перебувати на площах або подвір’ях, окремих осіб били та принижували. Обшуки нерідко супроводжувалися демонстративним нищенням української символіки, книжок, документації громадських організацій та обладнання читалень.
Пацифікація охопила близько 450 населених пунктів у 16 повітах. За офіційними даними, було проведено понад 5 тисяч обшуків та заарештовано понад 1700 осіб. Репресивна кампанія відбувалася у ширшому контексті наступу санаційної влади на політичну опозицію напередодні парламентських виборів 1930 року. Серед заарештованих були також представники легального українського політичного руху, зокрема діячі Українського національно-демократичного об’єднання.
Пацифікація набула міжнародного розголосу. Уже восени 1930 року до Ліги Націй почали надходити петиції, скарги та меморандуми українських політиків і громадських організацій. Вони вимагали розслідувати дії польської влади та забезпечити дотримання прав української меншини відповідно до міжнародних зобов’язань Польщі. Частину звернень передали на розгляд спеціального Комітету трьох, до якого входили представники Великої Британії, Італії та Норвегії. Після тривалого розгляду 30 січня 1932 року питання обговорила Рада Ліги Націй. Вона не визнала дії польської держави систематичною політикою переслідування українців, однак звернула увагу на перевищення повноважень окремими представниками влади та порушила питання про відшкодування потерпілим.
Таким чином, міжнародний розгляд не привів до засудження Польщі, на яке розраховувала українська сторона, але зробив становище українців у Польщі предметом європейської політичної дискусії.
Пацифікація не розв’язала українсько-польських суперечностей. Навпаки, застосування колективної відповідальності та насильства щодо цивільного населення поглибило взаємну недовіру, послабило позиції прихильників українсько-польського порозуміння та сприяло подальшій радикалізації відносин у 1930-х роках. Пам’ять про пацифікацію 1930 року є нагадуванням про те, що складні сторінки спільного минулого потребують чесного й відповідального осмислення. Знання історії має допомагати не відтворювати давні конфлікти, а розуміти їхні причини та не допускати повторення політики насильства і колективної відповідальності.
Пам’яті оператора БПЛА Станіслава Перфілова (позивний «Гаджет»)
Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині
Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. Після школи, отримав фах столяр і працював на різних об'єктах будівництва.
З початком вторгнення був в місцевій самообороні. Довгий час його на мобілізовували. Долучитися до Сил оборони України чоловік зміг лише у 2023 році.
Розпочав службу в 32-й окремій бригаді на Харківському напрямку. Спершу був піхотинцем, а згодом став оператором БПЛА.
Загинув 8 квітня 2025 року внаслідок поранень отриманих від артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ГОЛОВА УІНП ВІДВІДАВ ЕКСГУМАЦІЙНІ РОБОТИ НА ГОЛОСКІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ У ЛЬВОВІ
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
15 вересня 1941 року голову бандерівської ОУН Степана Бандеру та його заступника Ярослава Стецька гестапо етапувало до центральної Берлінської тюрми. З початку січня 1942 року до серпня 1944-го вони перебували у спеціальному блоці № 9 (бункері «Целленбау») для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен.
Такою була реакція німецької окупаційної влади на відмову Проводу ОУН (б) відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Обох провідників бандерівської ОУН було заарештовано ще на початку липня 1941-го (Стецька – 4 липня у Львові, Бандеру – 5 липня біля Белза). Обох утримували в Берліні під домашнім арештом і намагалися схилити до співпраці. Отримавши негативну відповідь, їх відправили до тюрми, а потім – до Заксенхаузена.
Після арешту провідників бандерівської ОУН гестапо розпочало арешти інших активістів із обох напрямків націоналістів. Загалом було затримано й відправлено до концтаборів понад 1500 осіб, серед них Олег Штуль (Жданович), Володимир Стахів, рідні брати Степана Бандери Василь та Олександр (обидва загинули в таборі Аушвіц у липні 1942 року). Інші провідники націоналістичного руху, Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник, Олег Ольжич потрапили до Заксенхаузена пізніше, в 1943-1944 роках.
Степан Бандера в «Целленбау» утримувався в камері №73. За свідченням очевидців, навіть в умовах режиму концтабору він примудрявся поширювати інформацію, підтримувати побратимів, передавати харчові пайки. Саме він, за спогадами Андрія Мельника, повідомив про загибель від катувань Олега Ольжича в червні 1944-го. Наприкінці грудня 1944 року гестапо повернуло Бандеру під домашній арешт у Берліні. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. У вересні 1944 року йому запропонували стати заступником головнокомандувача Російської визвольної армії Андрія Власова, але Бандера відмовився.
На початку 1945 року Степану Бандері і членам родини передали фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого під час авіаційних бомбардувань Берліна в атмосфері загального хаосу їм вдалося за допомогою підпілля ОУН втекли з-під нагляду до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.
Перебування в нацистських таборах примирило Бандеру та Мельника, хоча й не зняло принципових розходжень у баченні методів подальшої боротьби. Водночас воно показало, що єдиним союзником ОУН був і лишається український народ, а Радянський Союз та Німеччина були для України окупантами.
Пам'яті старшого лейтенанта Дмитра Ткаченка (позивний «Рубін») Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. В дитинстві любив футбол та гру на гітарі.
В 2014 році російська агресія змусила родину Дмитра перебратися в Кременчук на Полтавщині. Саме тоді 15-річний юнак вирішив стати військовим.
У 2020 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску молодий лейтенант свідомо обрав саме 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка саме боронила рідну Красногорівку. Проходив службу в зоні ООС. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
З початком повномасштабного вторгнення, воював на Херсонському напрямку. Загинув 29 серпня 2022 року під часу біля села Мирне на Херсонщині.
Похований в Кременчузі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
How can I read @uinp_gov without a Telegram account?
TGViewer shows the public web preview Telegram publishes for Історія та пам'ять: recent posts, photos, videos and the subscriber count, with no app, login or account.
How many subscribers does Історія та пам'ять have?
Історія та пам'ять (@uinp_gov) has 2.59K subscribers on Telegram, refreshed roughly every 30 minutes.
Does Історія та пам'ять know I viewed it here?
No. Public channel previews carry no viewer identity, and TGViewer has no accounts or tracking of what you look up.
