Історія та пам'ять

Пам’яті майстер-сержанта Олександра Яценка (позивний «Яцик»)

«Воїн із посмішкою», який став на захист України у найважчий час

Олександр народився 7 жовтня 1980 року в селі Велика Глумча на Житомирщині. Дитинство минуло на Харківщині.

Після школи навчався в машинобудівному технікумі, а згодом в Харківському інституті фінансів. Значну частину життя працював на "Турбоатомі", де пройшов шлях від учня токаря до начальника дільниці гідротурбінного цеху. Активно займався спортом та цікавився автомобілями та мотоциклами.

Брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на сході України. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до 113-ї бригади ТрО.

20 липня 2025 року 44-річний майстер-сержант Олександр Яценко загинув у бою поблизу села Вовчанські Хутори Харківської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам’ять Захисникові!

Валерія Фургалець

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті журналіста, десантника Юрія Лелявського

Завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій

Народився 20 липня 1973 року. Працював журналістом у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах.

Під час АТО готував репортажі з зони бойових дій. Двічі потрапляв в полон до росіян.

Після полону, вирішив пов'язати життя з військовою службою. Служив прес-офіцером в 10-й гірсько-штурмовій та 80-й десантно-штурмовій бригадах.

Загинув 28 вересня 2022 при виконанні бойового завдання. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Честь і пам'ять!

Володимир Поліщук, Леонід Матюхін

Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

НА ЧЕСТЬ ІВАНА ПАВЛА ІІ В КИЄВІ ВИСАДИЛИ ДЕРЕВА

25 червня на подвір’ї Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ в Києві висадили Алею іменних платанів, яка має стати новим символічним простором пам’яті, вдячності та духовної спадщини.

До висадки дерев долучилися Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, Консул Республіки Польща в Києві Павел Овад та Віцеконсул Республіки Польща в Києві Анна Бабяк-Овад, владика Йосиф Мілян, Протосинкел Київської Архиєпархії, представники духовенства та громадськості.

На Алеї були висаджені платани на честь Папи Венедикта XVI, Папи Франциска, Папи Лева XIV, Блаженнішого Патріарха Святослава Шевчука, Блаженнішого Любомира Гузара, Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, Патріарха Йосифа Сліпого, митрополита Андрея Шептицького, блаженного священномученика Омеляна Ковча, отця Тита Войнаровського та інших визначних постатей, які своїм життям і служінням творили духовну історію України.

Особливим моментом стало висадження платана на честь святого Папи Івана Павла ІІ – з нагоди 25-річчя його Апостольського візиту в Україну.

Дерево стало знаком вдячної пам’яті про великого Паломника миру, який підтримував Україну, відстоював людську гідність та закликав до єдності народів.

Його формула примирення “Пробачаємо і просимо пробачення” досі є актуальною і важливою в стосунках наших двох народів – польського і українського. І нам ще належить втілити у життя його духовний заповіт.

Пам’яті командира екіпажу БПЛА Богдана Левуся (позивний «Кулома»)

«Квіти сплетуться колючою проволкою, стебла перетворяться на ягозу, маки заплачуть кров'ю, соняшник зимою побачить росу» - незадовго до загибелі Богдан написав свій останній вірш

Богдан Левусь закінчив радіоколедж. Рік провчився на філософському факультеті Києво-Могилянської академії, але вирішив отримати більш практичну професію, тому вступив до Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.

Захоплювався фотографією, вів телеграм-канал про сучасну українську музику, писав вірші.

В 2025 році добровільно долучився до лав 12-ї бригади НГУ "Азов". Служив командиром екіпажу БПЛА. Виконував бойові завдання на Донеччині.

Богдан Левусь загинув 12 квітня 2026 року – на Великдень. Ховали його в день народження батька Дмитра. Відспівували Богдана у Михайлівському золотоверхому соборі, похований військовий на Національному військовому меморіальному кладовищі.

Уклін і шана Герою!

Фото надані родиною

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ПУЖНИКИ: НЕСПОДІВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

У період із 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині — у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень із метою пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.

Пошукова експедиція завершила свою роботу.
Протягом чотирьох днів експедицією було закладено близько 50 розвідкових траншей, але масового захоронення не виявлено.

Були виявлені окремі фрагменти дерев'яної труни, ґудзики, ймовірні фрагменти взуття, що може вказувати на одиночне цивільне поховання у труні, не пов’язане із трагічними подіями лютого 1945 року.

Пошукові дослідження на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті, проводилися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія» та Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Фахівці комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті забезпечували фаховий нагляд (консультаційну підтримку) під час проведення пошукових досліджень.

Нагадуємо, що під час попередніх ексгумаційних робіт, які тривали з 23 квітня до 5 травня 2025 року було знайдено рештки 42 осіб та здійснено забір ДНК на результати якого очікуються від польської сторони.

Пам’яті командира відділення Василя Хомчина (позивний «Дикий»)

Кіборг знову став до лав захисників після початку повномасштабного вторгнення

Василь народився 7 жовтня 1983 року на Івано-Франківщині - в селі Жалибори Галицького району.  Дитинство провів в Івано-Франківську.

Навчався в Фаховому коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Після навчання, проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення в Кіровограді (нині Кропивницький).

Демобілізувавшись, працював у приватному секторі: спочатку на посаді охоронця, а через два роки перейшов в іншу структуру виконувати роботу монтажника - вентиляційника.

Одружився у 2013 році, а за рік чоловіка мобілізували до Збройних Сил. Воював в складі 80-ї аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту. Після АТО повернувся до цивільного життя.

У січні 2023 року долучився до 82-ї десантно-штурмової бригади. Після вишколу у Британії, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 6 вересня 2023 року біля села Вербове на Запоріжчині, внаслідок артилерійського обстрілу.

Прощання із захисником відбулося 15 вересня 2023 року. Похований  Василь Хомчин на кладовищі у Дем’яновім Лазі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Слава Захисникові!

Валентина Кащенко

Фото надані дружиною

За матеріалами: Івано-Франківськ. Місто Героїв

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа.

1848 – перше підняття синьо-жовтого прапора над Львівською Ратушею.

25 червня 1848 року у Львові над ратушею було вивішено український (русинський) синьо-жовтий прапор. Прикметно, що поряд із ним замайорів також польський червоно-білий. Імена тих, хто здійснив цю акцію, так і лишилися невідомими. Газета «Зоря Галицька» повідомляла, що в неділю було виставлено руську і польську хоругви на Ратуші і «то не русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Синьо-жовта хоругва висіла над ратушею майже тиждень.

Таке утвердження права націй на самовизначення відбулося внаслідок революційних подій, які у 1848–1849 роках охопили всю Європу і отримали назву «Весна народів». Саме тоді різні нації, що входили до складу імперій, вперше заявили про потребу в самоорганізації та боротьбі за політичні права.

Територія Галичини у цей час перебувала у складі Австрійської імперії. На початку травня 1848 року була створена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, яка представляла інтереси русинів (українців) Галичини. Рада виступала за демократичні реформи, вільний розвиток української культури, освіту рідною мовою та визнання українців як окремого народу. Одним з перших рішень Ради було відновлення історичної символіки Галицького та Волинського князівств (Королівства Руського): гербом було визнано золотого лева на синьому полі, а прапором — рівновеликі смуги синього та золотого кольорів.

Поява синьо-жовтого стяга над Львовом стала першим публічним актом самоствердження української національної ідентичності в Галичині, символом українського національного пробудження, хоча жодна з офіційних структур — ні Австрійська влада, ні Головна Руська Рада — тоді не взяли на себе відповідальність за цю акцію. Через рік, 15 травня 1849 року, синьо-жовтий стяг знову підняли над ратушею, лише на один день — цього разу за ініціативи Головної Руської Ради. Пізніше поєднання жовтої та синьої барв набуло великої популярності серед українців Галичини, Буковини та Закарпаття і широко використовувалося під час святкувань, зокрема Шевченківських вечорів, спортивних змагань тощо.

У 1918 році синьо-жовтий стяг замайорів на Львівській ратуші в ніч на 1 листопада, знаменуючи перемогу Листопадового чину і те, що Львів став українським. Український прапор тоді провисів три тижні, доки після запеклих вуличних боїв із польськими загонами командування Галицької армії в ніч проти 21 листопада не ухвалило важке рішення залишити Львів.

У радянські часи український прапор над Львівською ратушею було всенародно піднято 3 квітня 1990 року на хвилі національно-демократичного відродження України. Це було однією з перших в Україні відкритих акцій із повернення національних символів та відродження української держави.

Пам'яті солдата Олександра Залевського (позивний «Броня»)

Свій позивний отримав, бо побратими знали, що уміє зі складних ситуацій вийти та інших вивести

Олександр народився 2 червня 1992 року в селищі Нова Борова на Житомирщині. В шкільні роки захоплювався рок-музикою.

Після школи навчався на газоелектрозварювальника та бляхаря у Житомирському професійному політехнічному ліцеї.

У 2012 році, після строкової служби, підписав контракт з 95-ю десантно-штурмовою бригадою.

Виконував завдання в зоні АТО з 2014 року. Зокрема брав участь у легендарному рейді тилами ворога під командуванням генерала Михайла Забродського.

Після завершення контракту повернувся у цивільне життя. Працював на "Новій пошті".

З 12 квітня 2022 року Олександр служив у Національній гвардії України. Брав участь в боях на Лиманському напрямку в складі бригади НГУ "Буревій".

29 листопада 2023 року в районі населеного пункту Ямпіль на Донеччині під час ворожого обстрілу Олександр Залевський зазнав поранення, несумісного з життям. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам'ять і шана Герою!

Тетяна Тиндик

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Ваш вісник, Новоборівська громада, Zvisno.news

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

25 РОКІВ ТОМУ ІВАН ПАВЛО ІІ ВІДВІДАВ УКРАЇНУ

То був не лише державний візит Глави Держави Ватикан, здійснений на запрошення Президента України і церковних ієрархів. То було радше свідчення зміни епох і перемоги над темрявою тоталітаризму, місток до європейського майбутнього України та передбачення її ролі у світі.

Іван Павло ІІ перебував в Україні з 23 по 27 червня 2001 року: відвідав Київ та Львів і продемонстрував свою глибоку повагу до України, розуміння української історії в усій її глибині, трагічності і героїзмі.
Він молився у церкві святого Миколая на Аскольдовій могилі; на місцях розстрілів у Биківні і Бабиному Яру, на могилі Невідомого солдата на Пагорбі Слави; згадував про Чорнобильську трагедію, а також про болючі сторінки спільного минулого польського і українського народів та закликав поляків і українців до примирення за принципом “пробачаємо і просимо пробачення” – щоб будувати майбутнє; звертався до представників влади, спонукаючи до відданого служіння народу; зустрічався з молоддю; говорив про екуменічний діалог із православними, визнаючи провідну історичну роль Києва у поширенні християнства у Східній Європі.

Цей візит був сповнений любові до українського народу, віри у силу і здатність українців посісти гідне місце у європейській родині. Слова Папи, звернені до України 25 років тому, досі звучать пророчо: «Дякую тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд (…) Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті привернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоб стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості».

Попри жорстку протидію з боку Москви та Російської православної церкви і її агентури в Україні, віряни різних конфесій з піднесенням відгукнулися на візит Папи. Він провів чотири літургії (дві за візантійським обрядом, дві – за латинським), виголосив українською мовою 11 проповідей та звернень – усі вони щоразу обʼєднували навколо себе сотні тисяч вірян, а на візантійську літургію, проведену понтифіком у Львові 27 червня 2001 року, зібрався понад мільйон людей.

По своєму візиту Іван Павло ІІ залишив українцям щирий духовний заповіт. «Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу, – сказав він. – Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою Гідність у колі інших народів (…) Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, Український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього».

«Посланець Бога нас благословив» – так лаконічно й влучно підсумувала візит Понтифіка в Україну Ліна Костенко.

Докладно про візит Івана Павла ІІ читайте за посиланням

Пам’яті військової Олени Ковтуненко

Усе життя допомагала людям і загинула, рятуючи інших під ворожим вогнем

Олена народилася 29 грудня 1967 року у селищі Новоайдар на Луганщині. Багато років працювала санітаркою в місцевій лікарні.

Сама виховувала трьох синів. Щоб поліпити фінансовий стан, після роботи жінка брала додатково роботу з дрібного ремонту в квартирах, а також виконувала замовлення за своїм основним фахом швачки.

У 2019 році долучилась до 53-ї окремої механізованої бригада. Служила медиком на стабілізаційному пункті. Після 2022 року продовжила рятувати українських військових на Донбасі. Нагороджена медаллю "За військову службу Україні".

20 листопада 2023 року під час виконання службових обов’язків Олена потрапила під ворожий обстріл. Вона загинула, рятуючи інших, так, як робила це все життя.
Олена Ковтуненко похована у Дніпрі на Краснопільському кладовищі.

Вічна пам’ять Захисниці!

Валерія Фургалець

Фото з особистого архіву подруги Олени Ковтуненко

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

КУПАЛА – ДАВНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Івана Купала – приклад того, як у народній культурі поєдналися давні звичаї, пов’язані з літнім сонцестоянням, та християнське свято Різдва Івана Предтечі. Різдво Івана Предтечі в церковному календарі припадає на 24 червня, а купальські обряди традиційно здійснювали в ніч напередодні, і вони стали невід’ємною частиною святкування Іванового дня.

Свято Купала має давнє походження й пов’язане з літнім сонцестоянням – періодом найбільшого розквіту природи. У народній традиції воно символізувало життєву силу, кохання, продовження роду та гармонію людини з довкіллям.

Із цим днем пов’язано багато звичаїв, обрядів і вірувань. Вважалося, що ранкова роса на Купала додає здоров’я й сили, а зібрані цього дня лікарські рослини мають особливу цінність. Тому знахарі й травознаї вирушали по цілющі трави ще до сходу сонця.

Кульмінація святкування відбувалася ввечері поблизу водойм, де розпалювали великі багаття. Вогонь і вода були головними символами свята, а обряди навколо них мали сприяти очищенню, добробуту та щасливій долі.

Дівчата плели вінки й пускали їх на воду, ворожачи на майбутнє. Прикрашали стрічками купальське дерево, а наприкінці святкування його спалювали. Поширеним звичаєм були й стрибки через багаття, які супроводжувалися численними народними прикметами.

Однією з найвідоміших легенд, пов’язаних із Купальською ніччю, є переказ про квітку папороті, яка нібито розквітає лише раз на рік і приносить тому, хто її знайде, щастя та добру долю.

Подібні традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, існують у багатьох народів Європи. У різних країнах це свято має свої назви – Літа, Ліго, Мідсоммар, Alban Hefin. У країнах Балтії та Скандинавії свята літнього сонцестояння й нині посідають важливе місце в культурній традиції, а в деяких державах відзначаються на офіційному рівні.

У багатьох європейських народів із цією ніччю також пов’язували уявлення про особливі властивості рослин. Тому в різних регіонах Європи збереглися традиції збирання лікарських трав саме в цей період. Хоча перелік таких рослин відрізняється, у багатьох культурах згадуються рута, троянда, звіробій, вербена та шавлія.

Попри регіональні особливості, традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, є частиною спільної європейської культурної спадщини.

Українські купальські звичаї є невід’ємною її частиною та свідченням тяглості народних традицій, що зберігалися й передаються з покоління в покоління.

Пам'яті спецпризначенця Єгора Басюка (позивний «Парадокс»)

Перед юнаком були відкриті двері до успішної міжнародної кар’єри. Він міг залишитися за кордоном, але обрав Україну.  

Єгор народився 10 лютого 2004 року у Вінниці. В школі почав активно займатись спортом. Мав звання кандидата в майстри спорту з спортивного орієнтування, а також активно займався велоспортом.

Після школи вивчав банківську справу у Східно-Середземноморському університеті на Кіпрі.

З 2022 року хлопець активно готувався до служби у війську: опанував на спеціальних курсах безпілотники, вивчав топографію, тощо. У 2025 році розпочав службу в Силах оборони України. Після проходження підготовки служив у спеціальному підрозділі СБУ. Виконував бойові завдання у складі однієї з найдосвідченіших груп спецпризначення.

23 травня 2026 року під час виконання бойового завдання службовий автомобіль, у якому перебував Єгор, потрапив під ворожий обстріл, унаслідок чого військовослужбовець дістав тяжкі поранення. Захисника евакуювали до лікарні у Дніпрі, де медики боролися за його життя. На жаль, наступного дня його серце зупинилося. 

Світла пам’ять і низький уклін Герою! 

За матеріалами Суспільне, Спортивний Комітет України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

22 червня 1941 року розпочався один із найжорстокіших і наймасштабніших етапів Другої світової війни.

Для українців червень 1941 року став подвійною трагедією. Поки нацистський режим нищив українські населені пункти, більшовицький режим вдався до масових страт в’язнів у тюрмах.

Підготували матеріал про те, як відбувалися масові розстріли, здійснені НКВС перед відступом радянських військ.