Історія та пам'ять

Пам’яті майора Сергія Данюка (позивний «Замполіт»)

Загинув, коли під обстрілами забирав тіла побратимів

Народився 18 жовтня 1993 року в селищі Нові Білокоровичі на Житомирщині.

Чоловік мріяв продовжити сімейну традицію військових, тому 2012 року підписав контракт з ЗСУ. Служив у 93-му окремому Ясському лінійно-вузловому полку зв’язку.

З 2014 до 2016 року виконував бойові завдання в зоні АТО, як радіотелефоніст. У 2016 році вступив до Військової академії в Одесі, де навчався на офіцера розвідки.

У 2020 році став командиром розвідувального взводу 30-ї окремої механізованої бригади імені Костянтина Острозького. Виконував завдання в зоні ООС. За рік чоловіка підвищили до старшого лейтенанта та командира розвідроти.

З початком повномасштбаного вторгнення виконував бойові завдання на Харківщині. Зокрема його підрозділ захопив трофейний танк Т-90.

Загинув поблизу села Привілля Бахмутського району Донецької області у грудні 2025 року.

Сергія поховали на його малій батьківщині - у селі Жубровичі Олевської громади.

30 березня 2026 року указом Президента України Сергія Данюка посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня та присвоїли звання підполковника.

Вічна слава і шана Герою!

Фото з архіву Наталії Глоби та Суспільне. Житомир

За матеріалами Суспільного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

«ПАВУТИНА»УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ: РІК ТОМУ УКРАЇНА ЗНИЩИЛА ВАГОМУ ЧАСТКУ РОСІЙСЬКОЇ АВІАЦІЇ

1 червня 2025 року Служба безпеки України провела одну з наймасштабніших спецоперацій під назвою «Павутина». Українські дрони вдарили по п’яти російських авіабазах дальньої та стратегічної авіації, зокрема на відстані понад 4400 кілометрів від українського кордону. Внаслідок атаки було вражено 41 літак, серед них: Ту-95, Ту-22М3, Ту-160 та А-50. За оцінками, сума завданих збитків перевищила 7 мільярдів доларів.

Операція охопила п’ять регіонів Росії у п’яти часових поясах. Літаки загорілися, зокрема, в Мурманській області, поблизу кордону з Норвегією, та в Іркутській області, у Східному Сибіру. Удар по авіабазі «Біла» в Іркутській області став першим випадком від початку повномасштабної війни, коли українські безпілотники вразили ціль у Сибіру. Авіабаза «Оленья» в Мурманській області, яка також зазнала атаки, є одним із ключових стратегічних аеродромів Росії, де розміщені літаки, здатні нести ядерну зброю.

В інтерв’ю для The New York Times посадовець СБУ, який побажав залишитися анонімним, заявив, що внаслідок ударів було пошкоджено десятки літаків. За його словами, дрони таємно перевозили територією Росії на вантажівках і запускали з цих транспортних засобів. Безпілотники, які використовувалися під час атак у Мурманській та Іркутській областях, були запущені в безпосередній близькості до аеродромів.

Президент України Володимир Зеленський заявив у соціальних мережах, що планування операції розпочалося за півтора року до її реалізації, а причетних до ударів було виведено з Росії ще до початку атаки.

Саме масштаб, дальність і синхронність ударів зробили «Павутину» унікальною операцією, яка увійшла в історію українського спротиву.

Памʼяті стрільця Володимира Венгера

Щиро любив літературу та читання, до останнього дбав про хвору матір.

Володимир народився 20 грудня 1978 року в Ірпені.

Зростав у Києві. Після навчання в ПТУ, працював слюсарем на Київському вагоноремонтному заводі.

Любов до літератури привела його до зміни професії - чолвоік продавав книги на столичному книжковому ринку "Петрівка".

Окреме місце в його житті займала родина. Через хворобу матері він залишив роботу, щоб доглядати та до останнього залишатися з нею.

Після смерті матері у 2024 році ухвалив рішення стати на захист України. Попри проблеми зі здоров’ям, добровільно пішов служити до лав Збройних Сил України.
Служив стрільцем 1-го стрілецького взводу 260-ї окремої бригади територіальної оборони «Хортиця».

Життя воїна обірвалося під час бойового завдання 11 травня 2026 року на Запорізькому напрямку.

У Володимира залишилися брат та дві сестри. Захисника поховали на міському кладовищі в Ірпені.

Вічна шана Герою!

Фото: Телеграм Макеєва Анжела

За матеріалами: Телеграм Макеєва Анжела

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті сержанта Алли Яцюк (позивний «Василівна»)

До ЗСУ доєдналася у 2016 році, була бойовим медиком і забезпечувала побратимів харчуванням

Алла народилася 20 березня 1977 року у селі Куна на Вінниччині.

Після школи закінчила Гайсинський медичний коледж. Спочатку працювала за спеціальністю. А потім мала 10-річний досвід роботи в їдальні військової частини у Вінницькій області.

У 2016 році Алла вирішила розпочати військову службу - починала з посади бойового медика. Після спеціальної підготовки у навчальному центрі «Десна» прибула в батальйон і почала опікуватися здоров'ям піхотинців.

Через деякий час військове керівництво дізналося, що жінка працювала в їдальні військової частини, і запропонувало їй стати кухарем. Відтоді поєднувала досвід бойового медика з господарюванням в армійській їдальні.

З першого дня повномасштабної війни сержант 59-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ перебувала на передових позиціях Херсонщини. Як начальник їдальні підрозділу забезпечення, виводила із оточення і зберігала ввірене їй продовольство, обладнання та майно 9-го батальйону.

20 березня 2022 року, у свій 45-й день народження, жінка потрапила до військового шпиталю. Там їй діагностували запалення легень через коронавірусну хворобу. Серце Алли перестало битися 13 квітня.

Вічна пам’ять Захисниці!

Валентина Кащенко

Фото: АрміяInform, Меморіал героїв і Фейсбук-сторінка Криштопівка

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті оператора БПЛА Богдана Шукліна

Пішов на фронт у 18 років, загинув на Донеччині.

Богдан народився 22 червня 2007 року в селі Попівка на Полтавщині. Крім нього, в родині було ще троє синів.
Богдан навчався у Новоаврамівському ліцеї Хорольської міської ради.

В школі хлопець захоплювався спортом. Пробував себе в легкій атлетиці, футболі, армреслінгу, тенісі.

Після школи Богдан пройшов навчання на тракториста-машиніста та водія. Після чого вирішив пов'язати своє життя з захистом Батьківщини та підписав контракт з ЗСУ.

Отримав фах пілота БПЛА, хлопець продовжив службу у батальйоні безпілотних систем 44-ї окремої механізованої бригади.

Солдат Шуклін загинув 3 травня 2026 року у Краматорському районі Донецької області внаслідок удару ворожого дрона-камікадзе «Молнія». Похований у рідному селі.

Честь і шана Герою!

Мирослава Липа

Фото: Хорольська міська рада та надані Іриною Григораш

За матеріалами: Хорольська міська рада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ БЕЗБАР’ЄРНОСТІ

Велика кількість жертв російської агресії серед військових і цивільних викликає суспільний запит на увічнення та збереження пам’яті про учасників, жертв та події Війни за Незалежність України, що активізує створення проєктів меморіалізації на державному, локальному та індивідуальному рівнях. Тому питання увічнення пам’яті про війну теж мають розглядатися з позиції суспільної та громадянської безбар’єрності і базуватися на повазі до особистості.

Український інститут національної пам’яті розробив принципи увічнення пам’яті про Війну за Незалежність України, які повною мірою відповідають критеріям Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року.

Важливо усвідомлювати, що сам процес меморіалізації має допомагати суспільству переосмислити травму війни, подолати її та сприяти національному примиренню і досягненню консенсусу довкола питань пам’яті.

Запрошуємо усіх до розмови на ці актуальні теми сьогодення.

Це – можливість почути одне одного і бути почутим. Так народжується повага і спільна пам'ять.

Пам’яті військовослужбовця Сергія Федьківа

Боронив Україну разом із батьком та братом.

Сергій народився 20 червня 1989 року в Калуші на Івано-Франківщині. В шкільні роки професійно займався боксом, брав участь в національних змаганнях.

Після школи працював у сімейному бізнесі, а згодом поїхав на заробітки в Польщу.

У 2013 році повернувя з заробітків, щоб взяти участь в Революції гідності, а згодом разом з батьком та братом долучився до "Правого сектору". Воював на Донеччині та Луганщині. Разом з братом виконував складні розвідувально-диверсійні завдання. У 2019 році чоловік повернувся до цивільного життя.

З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Сергій вступив до 102 бригади ТрО імені Дмитра Вітовського. Свій останній бій Сергій прийняв 11 травня 2025 року поблизу Малинівки на Запоріжжі. Під час бойового завдання отримав поранення, несумісні з життям, коли рятував побратима.

Поховали Сергія Федьківа 15 травня 2025 року на Алеї Слави у Калуші. У нього залишилися батьки, брат, кохана дівчина, рідні, друзі та бойові побратими.
За мужність і відвагу воїн був нагороджений медалями «За оборону рідної держави», «За службу державі» та відзнакою «За поранення».

Вічна пам’ять і шана Герою!

Тетяна Тиндик

Фото із соцмереж, ВІКНА

За матеріалами: Суспільне, ВІКНА, Sport.ua, Главком, Versii

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті бойового медика Андрія Хоміцького

Не один хлопець зараз живий і вдячний йому за це.

Андрій народився 11 червня 1976 року у місті Дубно на Рівненщині. Після школи закінчив місцеве медичне училище. З перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Збройних Сил України.

Служив бойовим медиком у складі 104-ї окремої бригади територіальної оборони, виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, рятував життя побратимів.

За сумлінну службу, мужність і відданість Україні був нагороджений низкою відзнак, серед яких «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України.

18 квітня 2026 року Андрій Хоміцький загинув під час бойового завдання на Сумщині.

З бойовим медиком попрощалися 18 травня у рідному місті.

Шана і слава Герою!

Фото: Х Олег Володарський, Суспільне. Рівне

За матеріалами Суспільне. Рівне

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

120 РОКІВ КИЇВСЬКІЙ «ПРОСВІТІ». УІНП ВІДКРИВ ВИСТАВКУ ДО ДНЯ КИЄВА

27 травня у сквері між виходом із метро «Контрактова площа» (вул. Спаська) та памʼятником Григорію Сковороді відкрилася вулична виставка, присвячена 120-річчю Київської «Просвіти».

Виставка розповідає історію першої легальної української громадської організації у Києві, яка стала одним із головних осередків формування модерної української нації та підготовки майбутніх творців української державності.

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров нагадав, що ідея створення «Просвіти» на теренах Наддніпрянської України, яка перебувала у складі Російської імперії, прийшла з Галичини – перша «Просвіта» була створена у 1868 році у Львові.

«Просвіта» в Києві – це був виклик системі, який став можливим завдяки тому, що українська нація була збурена тут, у підросійській частині України. Перенесена «Просвіта» сюди, як ті самі осередки, що відкривалися в Одесі, в Миколаєві, в інших містах, свідчила про те, що Росія вже руйнувалася», – наголосив Олександр Алфьоров.

Голова Інституту також додав, що київська спільнота сприйняла появу «Просвіти» як початок радикальних змін у суспільному та державному ладі.

Голова Подільської районної в місті Києві державної адміністрації та просвітянин Володимир Наконечний відзначив важливість сьогоднішньої роботи зі збереження національної пам’яті, зокрема перепоховання подружжя Андрія та Софії Мельників, як державний поступ у тих справах, які в умовах бездержавності відстоювала «Просвіта».

«Просвіта» – це український бренд, його треба берегти, оновлювати, запрошувати до товариства нових членів, омолоджувати й рухатися вперед згідно з викликами третього тисячоліття», – додав Володимир Наконечний.

Голова Київського міського осередку «Просвіти» Кирило Стеценко зазначив, що нинішні просвітяни – нащадки великих провідників та засновників: Миколи Лисенка, Бориса Грінченка, Модеста Левицького, Лесі Українки.

«Метою «Просвіти» була фактично українізація українців. І це завдання досі перед нами стоїть. Нашій країні важливо бути сильною економічно і військово, та надважливо – бути при цьому українською Україною. В цьому є величезне покликання «Просвіти», – наголосив Кирило Стеценко.

Модератор заходу, голова Київського обласного об’єднання «Просвіти» Євген Букет відзначив важливість архівної роботи при оформленні виставки, зокрема оцифрування всіх документів стосовно діяльності організації з Державного архіву Київської області. Своєю чергою очільниця архіву Соф’я Каменєва розповіла про те, як відбувалася ця масштабна та клопітка робота.

«Я думаю, що ця виставка – це перевірка того, що гасла «Просвіти» мають відгукуватися в душах і серцях наших співвітчизників», – завершила свій виступ Соф’я Каменєва.

Директор Національної історичної бібліотеки України Тарас Боровський відзначив, що був дуже радий долучитися до створення виставки, адже НІБУ на сьогодні володіє найбільшим депозитарієм книг про діяльність Київської «Просвіти».

Директорка Музею Бориса Грінченка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Юлія Голубнича-Шленчак розповіла про унікальну участь відомого українського мовознавця у створенні Київської «Просвіти».

«Борис Грінченко – це дійсно недооцінена постать у нашій історії. Кожен із нас робить усе можливе, щоб історія оживала на вулицях нашого міста, тому що я поки чекала зібрання, звернула увагу, як люди підходять і питають: «а що це за виставка?» Читають, ознайомлюються з цим, тому видимість цієї роботи – це те, що закладав Борис Грінченко, коли створював Київську «Просвіту».

Організатори виставки: Український інститут національної пам’яті, Київське міське об’єднання Громадської організації «Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка», Київське обласне об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Благодійний фонд імені Івана та Юрія Лип.