Історія та пам'ять

АНДРІЯ МЕЛЬНИКА ПЕРЕПОХОВАЛИ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІЙСЬКОВОМУ МЕМОРІАЛЬНОМУ КЛАДОВИЩІ

Полковника Армії УНР, голову ОУН Андрія Мельника та його дружину Софію Мельник (Федак) перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі (НВМК) – з належними військовими почестями, відповідно до військового церемоніалу.

На церемонії перепоховання були присутні Президент України Володимир Зеленський, третій Президент України Віктор Ющенко, Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, Прем'єр-міністерка Юлія Свириденко, Керівник Офісу Президента Кирило Буданов, заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, міністерка Міністерства у справах ветеранів Наталія Калмикова, міністр закордонних справ Андрій Сибіга, Голова Українського інституту Національної пам’яті Олександр Алфьоров.

Ця історична подія відбулася з ініціативи Президента України та зусиллями багатьох державних інституцій, зокрема Офісу Президента України, Верховної Ради України, Українського інституту національної памʼяті, Міністерства закордонних справ, Міністерства у справах ветеранів України, Держприкордонслужби.

19 травня прах Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак) було ексгумовано з цвинтаря Боневуа у Люксембурзі та перевезено в Україну – 21 травня їх урочисто зустрічали на кордоні, у пункті пропуску «Ужгород».

23 травня у Патріаршому соборі Української греко-католицької церкви у Києві відслужили панахиду за Андрієм і Софією Мельниками, і сьогодні, 25 травня, вони перепоховані на Національному військовому меморіальному кладовищі. На честь провідника ОУН прозвучала «Молитва українського націоналіста» та гімн «Зродились ми великої години»; до місць поховання Андрія та Софії Мельників було додано землю, привезену з їхніх могил у Люксембурзі.

Невдовзі до України перевезуть і прах Марії Федак (Січинської), тещі Мельника, – вона буде перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові, де спочиває вся родина Федаків.

Крім того, до України доправлять надгробок з люксембурзької могили голови ОУН – він зберігатиметься у музеї Мельника у його рідному селі Воля Якубова на Львівщині.

Повернення Андрія Мельника в Україну – символ історичної справедливості та визнання Незалежною Українською Державою його заслуг. Він став першим із провідників українського державницького руху, чий прах перепоховали на Батьківщині. Але не останнім.
Наразі триває процес повернення в Україну Євгена Коновальця та інших історичних діячів, які присвятили своє життя служінню українській ідеї та становленню української державності.

Пам'яті поліцейського Валентина Самкова

Дільничний офіцер із Щастя на Луганщині загинув на другий день «великої війни», рятуючи життя людей.

Валентин народився 18 листопада 1979 року. Розпочав службу у правоохоронних органах восени 1998 року на посаді інспектора патрульно-постової служби у місті Щастя. З 2001 року працював помічником дільничного офіцера, згодом став старшим дільничним.

Під час АТО у 2014 році служив на блокпостах, допомагав людям, які евакуйовувалися з Луганська, виводив їх з-під обстрілів.

Після початку повномасштабної війни Валентин допомагав місцевим мешканцям евакуйовуватися. Але 25 лютого 2022 року він потрапив під обстріл. Того дня війська РФ із «Градів» обстріляли евакуаційний автобус з людьми, які намагались виїхати з міста.

Валентин отримав тяжкі поранення і згодом помер у лікарні. Його поховали у рідному Щасті.

Указом Президента України №79/2022 від 28 лютого 2022 року майора поліції було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У Валентина залишилися дружина, батьки і донька.

Вічна пам’ять!

Фото: Нацполіція

За матеріалами Нацполіції

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті старшого лейтенанта Володимира Рижака

Український офіцер, який завжди був вірний присязі.

Володимир народився в селі Хижинці на Вінниччині 19 липня 1966 року. Його батьки працювали у колгоспі і не були пов’язані з професійною військовою службою.

У 1987 році Володимир закінчив Ачинське авіаційно-технічне училище і став офіцером протиповітряної оборони. Службу молодий офіцер розпочав на аеродромі в селищі Озерне Житомирської області на посаді старшого техніка групи обслуговування. Згодом його перевели в білоруський Гомель.

На початку 1990-х років Володимир звільнився зі служби та повернувся до України. Спершу працював у правоохоронних органах, а згодом на підприємствах «Вінницямлин» та «Вінницягаз». Мав «золоті руки», вмів усунути будь-яку поломку. Пізніше відкрив власну справу. Його вважали визнаним майстром, адже був першокласним автоелектриком.

З перших днів повномасштабного вторгнення РФ як справжній офіцер пішов добровольцем боронити рідну землю. Проходив службу на Яворівському військовому полігоні на посаді заступника начальника школи морально-психологічного забезпечення особового складу. Служив у 355-му навчальному механізованому полку (в/ч А3211), що в структурі 184-го навчального центру Національної академії сухопутних військ. Старший лейтенант Володимир Рижак загинув 13 березня 2022 року від підступного ворожого ракетного удару по Яворівському військовому полігону. Того дня внаслідок обстрілу загинули 62 людини та ще 160 дістали поранення.

У захисника залишилися мама, дружина, син і донька.

Вічна пам’ять Захисникові!

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

У ПАТРІАРШОМУ СОБОРІ УГКЦ ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ ЗА АНДРІЄМ МЕЛЬНИКОМ

У Патріаршому Соборі Українська Греко-Католицька Церква провели заупокійне богослужіння за Головою ОУН, полковником Армії УНР Андрієм Мельником та його дружиною Софією Мельник (Федак).

Вшанувати їхню памʼять прийшли заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак, речник Головного управління розвідки Андрій Юсов.

Прах Андрія та Софії Мельників повернули в Україну з Люксембургу, де вони були поховані на цвинтарі Боневуа. Завтра їх перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі.

Довідково:

Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890 – 1 листопада 1964) український державний, військовий та політичний діяч, полковник армії УНР, Голова Організації Українських Націоналістів (1938-1964). Один з найближчих соратників Євгена Коновальця.

Фото: hromadske.ua

ВШАНОВУЄМО СВОЇХ! СЬОГОДНІ 85-ТА РІЧНИЦЯ ДНЯ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ

Історія свята у 2026 році нараховує 85 років. У квітні 1941 року на ІІ Великому Зборі Організації Українських Націоналістів у Кракові було проголошено три обов’язкові свята: свято Соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23 травня і День боротьби 31 серпня. День 23 травня був обраний неспроста, адже травень став «чорним місяцем» для українських державників та військовиків.

3 травня 1924 року за суперечливих обставин помер ідеолог українського самостійництва, організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні Микола Міхновський.

25 травня 1926 року в Парижі анархо-комуністом та ймовірним чекістським агентом Самуїлом Шварцбардом був застрелений очільник Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Армії УНР, один із батьків української державності на початку ХХ століття - Симон Петлюра.

23 травня 1938 року внаслідок теракту, підготовленого російським агентом Павлом Судоплатовим, у Роттердамі був убитий засновник Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, один з ідеологів українського націоналізму, полковник Армії Української Народної Республіки Євген Коновалець.

На пошанування трьох видатних діячів української державності ОУН і проголосила День Героїв. Згодом в еміграції та українській діаспорі це свято набуло ширшого сенсу вшанування усіх Героїв України на різних етапах її існування - від часів середньовічної держави Русь до сьогодення.

«Убив ворог наших Вождів, але вбив тільки тіло, бо дух Їх живе і житиме з нами. Кров Їхня марно не пропала, як не пропадає кров жодного Героя. З тої Крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє», - писали у часописі крайового Проводу ОУН «Пробоєм» у травні 1948 року.

Сьогодні, коли Україна знову стоїть у Війні за Незалежність зі своїм екзистенційним ворогом - Росією, тяглість та пам’ять про Героїв минулих поколінь особливо важливі для нашого суспільства. День Героїв - це той вектор, який вказує на тяглість української мілітарної традиції від руських дружинників до сьогоднішніх воїнів Сил оборони, які як тоді, так і сьогодні стоять на варті не лише власної Батьківщини, а й усього цивілізованого світу від загрози російської навали зі Сходу.

Памʼяті добровольця, кулеметника Володимира Шумейка (позивний «Ромео»)

Був першим, хто отримав всеукраїнську недержавну нагороду - звання Народного героя України.

Володимир народився 18 грудня 1979 року у Кривому Розі, де провів дитинство та юність. Навчався у Криворізькому національному університеті та планував пов'язати життя з IT.

У листопаді 2013 року став активним учасником Майдану, допомагав створювати «АйТі-намет», де людям надавали доступ до інтернету. Був поранений гумовою кулею в око під час вогнехреща.

Після Майдану пішов добровольцем у батальйон "Донбас". Був двічі поранений під час боїв за Іловайськ.

На початок повномасштабної війни перебував закордоном. Повернувся і вступив до Сил ТрО. Служив у 206 батальйоні 112 бригади ТрО. Згодом перевівся до 3-ї штурмової бригади. Служив оператором відділення кулеметних безпілотних наземних систем.

Загинув під час бойового завдання 4 травня 2026 року поблизу Андріївки Харківської області.

У Володимира залишилися дружина, двоє дітей, мати та сестри.

Вічна шана та світла пам'ять Герою!

Фото: Перший міський, Вишнева міська громада

За матеріалами: Вишнева міська громада, Перший міський, Весь Кривий Ріг, Рудана

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка повернулося в Україну, і він упокоївся на Чернечій горі в Каневі, як поет написав у «Заповіті» ще в 1845 році.

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі.

Практично одразу друзі поета почали клопотатися про повернення його тіла в Україну. Особливу роль у цьому відіграли Михайло Лазаревський та Григорій Честахівський. Уже наступного дня після смерті поета Лазаревський звернувся до Санкт-Петербурзького генерал-губернатора з офіційним проханням видати дозвіл на вивезення тіла в Україну. Але знадобилося більше двох місяців на залагодження бюрократичних формальностей: царська влада побоювалася політичних провокацій, тому гальмувала видачу дозвільних документів.

Лазаревський задіяв усі свої зв'язки і, зрештою, дозвіл було отримано. 8 травня 1861 року відбулася ексгумація.
Домовину з тілом відвезли до Миколаївського вокзалу, залізницею відправили до Москви, а звідти через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари доправили до Києва. Траурна процесія рухалася поштовим трактом, домовину встановили на спеціальні вантажні дроги на ресорах, впряжені у трійку коней.

У Києві студенти Університету Святого Володимира випрягли коней і самі провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі, де відбулося прощання з поетом. Після чого 20 травня труну спустили на пароплав «Кременчук» і Дніпром доправили тіло Кобзаря до Канева.

Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі Канева. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди її віднесли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував про це Григорій Честахівський. До речі, розповідають, що на гору віз тягли самі дівчата – як шану неодруженому Тарасу Григоровичу.

Від самого початку могила на Чернечій горі стала місцем паломництва українців. У часи Першої світової війни там навіть виставляли патруль, щоб охороняти могилу. Відомо, що «до Тараса на сповідь» їздила і Катерина Білокур після своєї відмови від одруження – просила благословення бути художницею.

У 1960–70-ті роки день перепоховання Тараса Шевченка став свого роду «маркером неблагонадійності». 22 травня в Києві біля пам'ятника Шевченку чергували сексоти з КДБ, і за покладання квітів чи промови біля пам'ятника можна було позбутися роботи, «вилетіти» з інституту, а то й отримати арешт. Бо, як згадували учасники тих подій, тільки словами Шевченка можна було висловити свій протест проти системи – і це була велика сила. Найбільш гострі протистояння української інтелігенції зі спецслужбами були зафіксовані в 1967 році: тоді після спроби розігнати людей і арешту кількох учасників мітингу, на заклик Миколи Плахотнюка, з півтисячі учасників акції пішли колоною до стін ЦК КПУ і домоглися звільнення заручників. А після «генерального погрому 1972 року» міліція отримала наказ оточити пам'ятник і нікого в цей день взагалі не пускати до Шевченка.

Втім, шістдесятники-дисиденти, такі як Алла Горська, Оксана Мешко, Анатолій Лупиніс та десятки інших, свідомо кидали виклик системі і вшановували пам'ять Шевченка в цей день.

Пам’яті командира роти безпілотних систем Івана Кацюка (позивний «Брателло»)

Тернопільський спортсмен і підприємець у 2022 році був серед перших добровольців

Іван народився 22 серпня 1988 року в Тернополі. Навчався у загальноосвітній школі №4, а вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті на факультеті банківського бізнесу.

З дитинства займався спортивним веслярством на каное. Представляв рідну Тернопільщині на змаганнях різного рівня.

Долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Спершу служив в 105-й бригаді ТрО, згодом очолив роту БПЛА. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту.

Загинув 5 лютого 2026 року прив виконанні бойового завдання.

У Героя залишилися батьки, брат і похресниця.

Честь і слава!

Валентина Кащенко

Фото: Інстаграм museum_ternopil1913, Фейсбук-сторінка Roman Yarish, Фейсбук-сторінка Vitaliy Marynovskyy

За матеріалами: Західноукраїнський національний університет, Спортивний комітет України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Цьогоріч українці зі всього світу відзначають 20-річницю Всесвітнього дня вишиванки.

Для українців вишита сорочка – не просто елемент національного одягу. Вишиванка – це маркер ідентичності та оберіг 💙💛

Команда Українського інституту національної пам’яті вітає усіх з Всесвітнім днем вишиванки та долучається до глобальної кампанії Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України і Свiтового Конґресу Українців #ВишиванкаЄднає.

ПОЛКОВНИКА АНДРІЯ МЕЛЬНИКА УРОЧИСТО ЗУСТРІЛИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ

У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.

Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.

В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький, представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни. Закарпатська обласна рада, Заслужений академічний Закарпатський народний хор

Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.

Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.

Фото - Роман Молдавчук