#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка повернулося в Україну, і він упокоївся на Чернечій горі в Каневі, як поет написав у «Заповіті» ще в 1845 році.

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі.

Практично одразу друзі поета почали клопотатися про повернення його тіла в Україну. Особливу роль у цьому відіграли Михайло Лазаревський та Григорій Честахівський. Уже наступного дня після смерті поета Лазаревський звернувся до Санкт-Петербурзького генерал-губернатора з офіційним проханням видати дозвіл на вивезення тіла в Україну. Але знадобилося більше двох місяців на залагодження бюрократичних формальностей: царська влада побоювалася політичних провокацій, тому гальмувала видачу дозвільних документів.

Лазаревський задіяв усі свої зв'язки і, зрештою, дозвіл було отримано. 8 травня 1861 року відбулася ексгумація.
Домовину з тілом відвезли до Миколаївського вокзалу, залізницею відправили до Москви, а звідти через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари доправили до Києва. Траурна процесія рухалася поштовим трактом, домовину встановили на спеціальні вантажні дроги на ресорах, впряжені у трійку коней.

У Києві студенти Університету Святого Володимира випрягли коней і самі провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі, де відбулося прощання з поетом. Після чого 20 травня труну спустили на пароплав «Кременчук» і Дніпром доправили тіло Кобзаря до Канева.

Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі Канева. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди її віднесли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував про це Григорій Честахівський. До речі, розповідають, що на гору віз тягли самі дівчата – як шану неодруженому Тарасу Григоровичу.

Від самого початку могила на Чернечій горі стала місцем паломництва українців. У часи Першої світової війни там навіть виставляли патруль, щоб охороняти могилу. Відомо, що «до Тараса на сповідь» їздила і Катерина Білокур після своєї відмови від одруження – просила благословення бути художницею.

У 1960–70-ті роки день перепоховання Тараса Шевченка став свого роду «маркером неблагонадійності». 22 травня в Києві біля пам'ятника Шевченку чергували сексоти з КДБ, і за покладання квітів чи промови біля пам'ятника можна було позбутися роботи, «вилетіти» з інституту, а то й отримати арешт. Бо, як згадували учасники тих подій, тільки словами Шевченка можна було висловити свій протест проти системи – і це була велика сила. Найбільш гострі протистояння української інтелігенції зі спецслужбами були зафіксовані в 1967 році: тоді після спроби розігнати людей і арешту кількох учасників мітингу, на заклик Миколи Плахотнюка, з півтисячі учасників акції пішли колоною до стін ЦК КПУ і домоглися звільнення заручників. А після «генерального погрому 1972 року» міліція отримала наказ оточити пам'ятник і нікого в цей день взагалі не пускати до Шевченка.

Втім, шістдесятники-дисиденти, такі як Алла Горська, Оксана Мешко, Анатолій Лупиніс та десятки інших, свідомо кидали виклик системі і вшановували пам'ять Шевченка в цей день.