Років десять тому на екскурсію в наш музей під’їхало двоє чоловіків на джипі. Правда, вони ще до її початку захотіли потрапити на саме поселення.

— Ви там нічого не побачите, — відмовляв їх я. — Приїдете в липні чи серпні, от тоді буде краса! Розкопки, археологи, тепло, а не земля, змерзла в грудки, як зараз.

Це був початок холодного березня.

— Нічого. Ми ж не дивитися. Ми відчувати, — по-змовницькому переглянулися вони.

За десять хвилин ми на джипі вже «відчували» поселення, роблячи якісь малозрозумілі мені зиґзаґи притрушеною снігом озиминою. Я до затії відразу поставився скептично: життя так повністю і не вибило з мене залишків матеріалістичного світогляду, насадженого ще першим курсом історичного факультету.

— Поверни, — попросив Андрій, старший, того, що сидів за кермом. Машина розвернулася.

— Ось, починай звідси. Помаленько... Тут пішли будинки, — він дивився на мене, — до цього їх не було. Там пусто, а тут пішли хати. Пішли? — не зводив з мене очей.

Як він міг, не знаючи прив’язки геомагнітного плану до місцевості, відчути, де колись починався ряд трипільських будинків? Жодного сліду глиняної обмазки, жодної підказки на засніженому полі. Ще кілька грамів матеріалізму випарувалися з моєї здивованої голови. Приблизно в цьому місці закінчувався вільний центр Тальянок і починалася густа забудова західного сектора поселення.

Я ствердно кивнув йому головою.

— Ой! — видобув із себе Андрій. — Розвертай туди. — І ми поїхали попід лісосмугу в бік сучасних Тальянок. — Ось тут. Я відчуваю це, — казав він. — Просто темно. Тут була кров і жах... Бій. А тут уже горіли хати...

Стримуючи чергову порцію матеріалістичних клітин, що просилися назовні, я заперечив:

— Вони тут усі горіли.

Я навіть трохи переможно усміхнувся.

— Ясно, що горіли. Але ці не так. Он звідти, — Андрій показав рукою на захід, — зайшла велика група людей і почала палити хати. Вони дійшли аж сюди, а вже тут, за хатами, був великий бій і загинуло багато людей.

— Багато? — перепитав я. — Це скільки? Тисяча?

— Ні. Десь сотня... Може, трохи більше, — спокійно відповів Андрій і вже не мені, а своєму товаришу сказав: — Он там їх закопали, — і показав на Куцу Балку.

— І хто кого? Їх відігнали? — Я вже настільки захопився цим дослідженням, що перепитував Андрія, ніби він і справді міг зазирнути в тисячолітні глибини цієї землі.

— Відігнали... — незворушно сказав він. — Поїхали до музею.

Тож чи могло таке бути насправді? Тобто не Андрієва розповідь, а сам факт нападу на таке велике поселення, як Тальянки?

Імовірно, так. У спокійний і мирний час землеробам не потрібно селитися на максимально захищених територіях, ускладнюючи собі доступ до полів, та ще й будувати вулиці у формі первісних фортечних стін. Володимир Круц вважав, що саме в небезпеці крилися причини виникнення поселень-гігантів¹¹⁵. Мовляв, загроза зі степу, межею якого здавна для цієї території була річка Синюха, змушувала жителів прикордоння створювати такі велетенські села. Цим можна пояснити те, що майже всі трипільські поселення-гіганти сконцентровані на правобережжі Синюхи. Якщо так, тоді протистояння лісостепу (землеробів) і степу (скотарів) виходить далеко за межі писаної історії.

— Владислав Чабанюк, "Трипілля"