— пишу вірш до конкурсу, на який мене добровільно-примусово затягнули. наче про свободу України треба писати, чи як. то оцініть, порад дайте, не знаю
пролита кров штовхнула нас до дій,
насилля оживило наш супротив вічний,
сказавши, що братерство є лиш міф,
що ми інакші аж з коріння предків, ми є інші.
нас уподібнити, втоптати, роз'єднати намагались,
але століття йдуть, а ми живі, стоїм ми на ногах.
і скільки б на коліна не вгинали — піднімаємсь,
адже такий вже дух, наш смак свободи і життя струна.
терплячість є, а ярість прийде з часом темна,
хмариною чорнющою насунеться на враже суще,
коли ніхто не спинить те чуття знайоме із нутра,
що кличе: "боронить, охоронять свою я землю мушу".
тож ми згуртуємося знову як ніколи доти,
покажемо іще раз хто незламний духом є отут,
зламаємо невіри, установки марні та прокльони.
навіщо перешкод боятися, коли ми маєм напрям, маємо маршрут
й нехай із боку буде блискавиця литися рікою,
нехай усе гриміти буде, лаятися, піде проти нас,
та з нами є іскра минулого, що славиться могутньою,
і є надія майбуття - без зла, війни, безчестя та образ.
адже ми діти нашої землі: озер, лісів, гаїв, що бачим вранці.
ми діти сокола у небі, нестримних коней у степу,
що бачать волю наяву, чи подих вітру, сонця теплі пальці.
за відчуття це тепле вистоїм, поборем нечисть злу.
нехай нам буде тяжко, але ми стояли, стоїмо і будемо стоять до віку нашого життя за правильність, за себе, за свободу духу, тіла, слова.
бо з генів викорінити століття боротьби, печалі та утрат є неможливим, ті відчуття вшиваються все знову й знову.
тож вчімося на своїх помилках, борімося — й обов'язково ми поборем. бо воля — це не просто про слова, це про думки, що вічні аж до скону.