— ну як не повернутися із віршем. цей останній який я писала, більше вже не буду. тож оцініть будь ласка
посеред ночі витали хмарами сни,
несли на собі водограй дивизни.
розсипалися ледве чутним трепетом,
накривали землю тьмяним шепотом.
бродили там незнані тіні беззвучні,
що могли поглинути світ минувший,
що ділили на клапті частинки землі,
жах на живе віяли тисячі, сотні віків.
нестримні і сильні за розумом, міццю,
безстрашні, без серця чи тяжкої ніші.
бродити могли вони де вже захочуть,
манити й лякати усіх, кого зможуть.
тягучі тіні породжували страх у сні,
а їх мари підлеглі ховали ночі ясні.
та вони не самі у пору цю витали,
їм противагу величні птахи висували.
клич їх розсіював тьму, ніс добро,
а усе розкривалось та пахло, цвіло.
вже і ніч не настільки страшна настає,
вже й сновидіння приємні, їх ніщо не псує.
легкість їхня розвіює холод тяжкий,
а голоси заколисують поміж рядків.
пеленою спокою обвіять до ранку,
а тоді вже й не хочеш дожидати світанку.
і добре тоді відчувати затишок сну,
птиці милість свою не хова до краю.
птиці помахом крил, віянням пер
облишають турбот тебе і проблем.
так і йшлося поверхнею, чи таки дном
на хмаринах, що пахли омріяним сном.
на хмаринах, що мали дві сторони різні,
єднали в собі увесь страх у пітьмі та надію у світлі.