Для мене це досить метафоричний, важкий проєкт.

Ідея спала на думку десь в останні дні травня, а восьмого червня я наважився сісти за новий проєкт і написати бодай кілька абзаців. Мені було страшно, бо, як згадував раніше, мав забагато творчих тупиків з іншими ідеями. І ось сьогодні, загалом витративши понад три місяці, я нарешті дописав «Верідіан».

Створення цієї книжки припало на період, коли життя знову перевернулося з ніг на голову. Припало на спеку, коли найнижчою температурою вночі було +26 і всі думки про роботу просто відлітали якнайдалі. Я думав, що лінуюся працювати, однак перерви виявилися корисними, бо в прохолодні дні текст вилітав значно легше. Бували миті, коли мій внутрішній критик не закривав рота ні вдень, ні вночі. Бували миті шаленого самокопання, прокручування минулого, тупиків (творчих і не тільки), і це змушувало мене працювати над одним розділом кілька днів чи цілий тиждень.

Кажучи «період, коли життя знову перевернулося з ніг на голову» я не маю на увазі суцільну чорноту й розпач.
Попри усі «шторми», коливання і сумніви, зі мною була Алекс. Завдяки її уважності й ідеям з'явився той момент із важким монітором на п'ятому поверсі «Верідіана» і, буду відвертим, в сюжеті свій шанс на появу отримала Різ Стратмор.
Дякую, що досі читаєш кожну чернетку, витримуєш кожну мою ідею, тримаєш за руку й даруєш відчуття дому, серденько.

Саня, твій емоційний вибух на адресу одного з персонажів я вже ніколи не забуду. В галереї досі зберігаються ті фото, які ти принесла мені після одного з розділів. Я навіть уявлення не мав, що ті кілька абзаців так зачіпають.
Дякую, що завжди читаєш мою писанину.

Темна кішечка. Сакура. Радий, що ви з'явилися в моєму житті. Після занурення в темряву порожніх коридорів і проблем кожного персонажа було приємно поговорити з вами про щось цілком нормальне. Дякую за ваше «як ти?».

Що ж, «Верідіан» іде на заслужений відпочинок тижнів на шість (ви мене знаєте, я почну редагувати його не раніше ніж початок листопада) а тоді зустрінеться з вами на Аркуші та в Telegraph