Вересень вважається місяцем запобігання самогубствам. І мене тішить, що люди намагаються ставитися до цієї теми набагато серйозніше, але розчаровує, що все затихає після тридцятого числа.
Минулого року я писав пост на цю тему й казав, що важливо звертати увагу на стан і поведінку своїх друзів та близьких, що людина сама по собі важлива і все можна виправити, поки ти живий. Здавалося б, цього року можна зробити те саме, але що це дасть?

Мабуть, ви помітили, що у своїх оглядах на книжки я найчастіше сварюся через один момент — відсутність нормальної, відвертої розмови між персонажами. Та чи ця проблема є лише в книжках? Авжеж ні.
В окремих постах я ділився з вами особистими, не надто світлими моментами. «Сірі дні», вигорання, апатія, розгубленість. Список цього «вбивчого коктейлю» дуже довгий.
І ось, побачивши черговий пост про Честера Беннінгтона й те, як закінчилося його життя, я зупинився і подумав, що можна зробити, аби уникнути серйозних втрат?

Я не кваліфікований психолог, психотерапевт чи психіатр. Мій диплом насправді дуже далекий від цієї сфери. Однак я людина, яка живе зі своїми демонами, потрапляє в «сірі дні», часом зовсім не бачить сенсу у власних діях і не розуміє, навіщо взагалі жити.
Чи люблю я життя? Ні, в широкому розумінні цього слова. Але я люблю свою роботу, хорошу літературу, фільми, музику, літні грози, заходи й сходи сонця, тварин, шалену щирість малих дітей, які ще не встигли вбратися в цинізм і лицемірство, спілкування зі своїми дівчатками, творчих людей.
Насправді я не хочу, і ніколи не хотів помирати, просто я не завжди знав, і досі не в усіх випадках знаю, що робити зі своїм життям.

Втім, я не завжди чітко бачив картину й зважав на ці моменти. Бували періоди, коли здавалося, ніби увесь світ проти мене. Далі війна, усе знайоме й важливе руйнується, я втрачаю подругу, опиняюся серед чужих людей і просто не можу збагнути, що мені робити далі й чи взагалі бодай якась дія матиме сенс?
Я не з того типу людей, який спокійно відкривається і ділиться своїми проблемами без найменшого тремтіння. Мої батьки не з того типу людей, які, чуючи від своєї дитини «я не хочу жити» одразу візьмуть за руку й спробують допомогти. Це поєднання змушувало мене думати «мовчи. В інших людей буває значно гірше. Чого ти ниєш через дрібниці?». Ігнорування своїх почуттів і переживань, як на мене, заводять у дуже жахливі місця. Та чи означає це, що вибратися з цих місць неможливо? Гадаю, ні. Якщо ти хочеш вийти зі своєї темряви, то ніяка перешкода на шляху не здасться непробивною стіною.

Чи примирився я зі своїми демонами? Дзуськи. Фаза активних перемовин ніколи не закінчиться. Однак дружина подарувала мені те, чого я завжди потребував найбільше — розуміння. Біля неї мені не потрібно бути завжди веселим. Я не мушу бути ідеальним, аби мене любили. Я не мушу мати відповіді на абсолютно всі питання. Я не мушу вдавати, що все супер, коли від гнітючих думок розриває голову. Вона просто легалізувала мої «сірі дні» і не йде геть, коли мене «накриває».
На цьому я закриваю рот зі своїми філософіями й переходжу до головного 👇🏽