З позитивного: моїми улюбленими персонажами були й залишилися Том, Джордан, Ден, Деніз і Рей.

А далі до негативного: мені було не комфортно від того, як описувалася Аліса через сприйняття Клая, і якими були стосунки Директора та Джордана. Ніби нічого катастрофічного там нема, однак неприємно і все.

Окремі думки Клая про Шарон (зокрема в другій половині книзі, чи воно й раніше проскочило, а я не зауважив) — моральне дно. Я беру до уваги батьківський бік Клая, хоч не можу зрозуміти цього сповна, бо сам не батько й ніколи того батьківського інстинкту та дикого бажання захистити свою дитину не відчую, однак така миттєва жорстокість і знецінення до жінки, з якою ти прожив роки, яку нібито кохав, залишає дуже бридкий посмак. Тому Клай став об'єктом №2 після Аліси, на якого хотілося «душнити».

Фонолюди та Лахмітник. Кінг, само собою, майстерно нагнав жаху, збудував грандіозну кульмінацію, «прокачав» уражених Імпульсом, дав нам загрозу тисячних натовпів... а потім усе це розряджається якось, ну...

Роману вже за двадцять років. Впевнений, для свого часу ця тема була дуже чіпкою і справді жахала. Зараз вона читається як книга «на один раз»