Смішки смішками, але сьогодні хочу поговорити про серйозні речі.

Чи здатна творчість врятувати?

Всі ми чули, що творчість народжується з болю, і ніколи — з радощів. Я в цьому ніколи не сумнівався і підтримував твердження двома руками. Та нещодавно моя дружина сказала, що хороший текст також народжується з контрастів. Чим краще ти почуваєшся в житті, то глибше готовий зануритися в темряву, яку носять в собі персонажі. Чому? Бо знаєш, що ніяка темрява не страшна, оскільки тобі вкажуть на світло.

Після слів Алекс я серйозно задумався над тим, що таке цей «Верідіан» насправді. Просто сюжет про ТЦ і документалку? Просто п'ять вигаданих персонажів зі своїми шрамами та цілями? Перечитавши вісімнадцять готових розділів і збагнувши, що до фіналу лишилося зовсім трохи, я зрозумів, що підсвідомо вклав у цей проєкт збіса багато саме від себе, а не спостережень за кимось іншим чи суто вигадок.
Нічні зміни по дванадцять годин, коли тебе більше хвилює не фізична втома, а емоційне виснаження і вихор думок.
Спроби знайти своє місце серед чужих людей в абсолютно чужій країні.
Стосунки з сім'єю, яку ти ніби й любиш, і яка ніби любить тебе, але в той самий час між вами є невидиме відчуження.
Залежність від того, що не дає жодних шансів на нормальне життя, зокрема без почуття провини.

Але мене серйозно зачіпає те, через що проходить Езра Лінч. І спершу я думав, що вся справа в його тонкому сприйнятті світу й страху бути тягарем. Страху не знайти своє місце в цьому житті. Він ховається за музикою і напівтемрявою своєї кімнати, сподіваючись заткнути внутрішніх демонів, які безжально вимикають світло в його голові.
Чи він абсолютно самотній? Ні. І ця деталь збивала мене з пантелику на кожній сцені, коли Езра будував навколо себе стіну відчуження, а його партнер вперто намагався повернути його на світло.

Я запитую себе: чому людина почувається погано навіть в ті миті, коли знає, що її люблять, що вона потрібна і що тотальних проблем у її житті точно й абсолютно нема?
Чому людина зважується на самогубство навіть тоді, коли має все, що робить її щасливою?

Ці питання змусили мене зазирнути всередину себе. Відповідей на всі питання я не знайшов, і не впевнений, що колись задовольню свою цікавість.
Мене завжди дивуватиме той туман у голові, який змушує почуватися пригніченим навіть після того, як я чудово виспався, всі дорогі мені люди прокинулися живими та здоровими.
Мене завжди дивуватиме те, як після найтемнішої ночі я з абсолютно дитячим захватом дивитимуся на схід сонця і думатиму «годину тому думав, що жити не хочеться, а зараз не можу відвести очей від цих кольорів. Яке, в біса, дивне це життя».
Мене завжди дивуватиме те, як близько я підходив до краю і те, як неочікувано моє життя завернуло в іншому напрямку.

Повертаючись до питання: чи здатна творчість врятувати?

Як терапія — цілком згодиться.
Мені подобаються миті, коли в роботі над розділом з моєї голови вивітрюються абсолютно всі думки. Мені подобається можливість безпечно й без жодної шкоди для себе та оточення переплавити тривоги, біль, злість, сумніви та страхи у щось гарне та глибоке, таке, що відгукнеться читачу і, можливо, допоможе отримати ту деталь пазла, якої бракувало. Мені подобається можливість не тримати цю отруту минулого всередині, псуючи собі життя, а шанс замкнути цих демонів на папері, перетворивши на сюжет і маленьке дослідження.

Я знаю, що питання «чому людина почувається погано навіть в ті миті, коли знає, що її люблять, що вона потрібна і що тотальних проблем у її житті точно й абсолютно нема?» нікуди не зникне, як і дні, які я звик називати «чорними» і «сірими». Але я так само знаю, що до самого кінця буду вдячним за усвідомлення цієї творчої терапії і розуміння того, що все можна перечекати, пережити й переплакати, а тоді глибоко вдихнути та спробувати змінити щось на краще.

Однак, якщо зовсім відверто, то я завжди буду невимовно вдячним своїй дружині. Якби не вона — писати вже б давно було нікому