Мене все ще «штормить», але зафіксувати найголовніше таки вдалося. Спробував би описати все коротко, але маю сумніви, що вийде.

Перше і найголовніше: книга лише підкріпила мою позицію стосовно розмов. Вважаю, що в стосунках мають бути не лише ніжності чи пристрасть, а й просте спілкування.

От, як приклад, ситуація з умовним персонажем А й умовним персонажем Б (персонаж Б мені взагалі не подобався від першої появи. Його подальші дії виправдали мою антипатію): персонаж Б повівся на нібито реальні докази того, що персонаж А хотів забрати дитину й зникнути. Повірив аноніму в існування рахунків, але навіть не додумався поговорити про це зі своїм партнером😑
Якби ж вони просто відверто поговорили, то, мабуть, все могло б скластися геть інакше
(❗важливо❗ Це в жодному разі не критика, не спроби переписати авторський задум, бо як написано — так того хотілося автору. Мені просто цікаво міркувати, що було б, якби персонажі зробили інакше в той чи інший момент).

Ще від самого початку мені не подобався персонаж С
(тут та сама проблема, що й у персонажів А і Б).
У прямому ефірі висловила імпульсивне рішення, але навіть не подумала, що спочатку можна було б поговорити з персонажем Д і лише потім, у більш приватному місці, а не на очах тисяч людей, вирішувати, що робити далі.

Персонаж І. /тихо лаюся/ 
Згадка про росію в контексті бажання туди переїхати це те, що миттєво ввімкнуло внутрішній протест й огиду, тому мій внутрішній інтелігент чкурнув геть. Будь-яка спроба західних авторів романтизувати або буденно згадати цю пляму викликає (цілком здорове та праведне, я вважаю) роздратування. Як на мене, фінал цього персонажа абсолютно заслужений (можете закидати капцями чи камінням, на ваш розсуд).

Пара з персонажів З та Д здивувала, однак, попри їхні благі наміри дати краще життя своїй дитині, я не можу зрозуміти цього вчинку. Я б писав про них ще багато, але не буду, оскільки вийде жахливий спойлер.

Мені сподобався Гадсон. Припав до душі від самого початку і фінал, який він отримав, мені однозначно зайшов.

Відколи почав серйозно писати, вибудовувати персонажів і копатися у цих постійних «а що якщо» — почав краще розуміти авторську «кухню» зсередини. В «Сімейному експерименті» були сюжетні повороти, які я вгадав завчасно, але це не через те, що Маррс дав мало інтриги чи недопрацював
(боронь боже, він пише шикарно).
Тут справа лише в тому, що я встиг «пограти» за дві команди.

Метадітей шкода найбільше. То стали заручниками чужих замовчувань і маніпуляцій, то більш вдалою копією. Проблема аж ніяк не в технологіях, а в людському егоїзмі. Пари бралися за виховання метадітей не так від бажання відчути всі радощі батьківства, як від бажання залатати внутрішні прогалини, втекти від самотності чи щось комусь довести
(що було позбавлене всякого сенсу).

Загалом, лінії персонажів прописані короткими розділами, але їх більш ніж достатньо, аби влитися в історію кожного героя (моментами на шкірі сироти виступали)
і мати з чого обирати: симпатизувати чи навпаки?

Мій висновок
(необов'язково, що автор збирався донести те саме): діти — велика відповідальність, і це не залежить від того, реальні вони чи існують в метапросторі. В жодному разі нема сенсу йти на батьківство, якщо ти не впевнений у тому, що витримають твої фінанси, фізичне здоров'я, моральний стан і чи взагалі ти готовий до випробувань, які підкидають «стрибки» зростання.

«Сімейний експеримент» не лише про технології, а й про те, як не всі батьки готові прийняти своїх дітей (як от персонаж Т), і про те, як важливо не відмовлятися від свого «я» заради стосунків з явним маніпулятором (як от у випадку персонажа А), і про те, як ніякий успіх і гроші не заповнять порожнечі, яка прийде після низки хибних рішень (як от у випадку персонажа Б), і про те, як можна знайти своє світло навіть у найжахливіших умовах (як от у випадку з моїм фаворитом цієї книги), і про те, як ворог може виявитися неочікуваним союзником (як от персонажі К і Г).
Цих «і про те» безліч, і я впевнений, що «доварюватиму» книгу ще кілька днів.