Якщо ви збираєтеся це читати, то не треба.
Однаково через кілька сторінок вам захочеться відкласти книжку. Так що краще й не починайте. Кидайте. Кидайте, поки не пізно.
Рятуйтеся.
Подивіться програму — по телевізору напевно буде щось цікавіше. Або, якщо у вас стільки вільного часу, запишіться на вечірні курси. Вивчіться на лікаря. Зробіть із себе людину. Втіште себе — сходіть повечеряти до ресторанчика. Пофарбуйте волосся.
Роки йдуть, і ніхто з нас не молодіє.
Усе було так, буцімто треба майже померти, щоб тебе полюбили. Буцімто треба зависнути на самому краю — щоб урятуватись.
— Мистецтво народжується тільки від горя. І ніколи — від радості.
Він поки ще не розуміє і зрозуміє ще дуже не скоро, що надія — це просто черговий перехідний період, який треба перерости. Він вірить, що це можливо — створити щось таке, що залишиться на віки.
Уся річ у тім, що мужчина, вихований матір'ю-одиначкою, одружений уже від народження. Я не знаю, як це пояснити, але поки твоя мати жива, тобі здається, що решта жінок, які з'являються у твоєму житті, не можуть бути чимось значнішим, аніж просто коханки.
Ти начебто розумієш, що це погано. І навіть намагаєшся зав'язати. Але потім однаково зриваєшся. Всякий придушений імпульс рано чи пізно прорветься. Поки не знайшлося нічого, за що можна боротись, можна боротись і проти чогось.
Що тортури є тортури, а приниження є приниження, тільки коли ти сам вибираєш, що терпітимеш.
І ось що смішно: коли хтось рятує тебе, перший порив — також кого-небудь урятувати. Всіх і кожного.
Потім вона вмикає телевізор, якусь мильну оперу, ну, ви знаєте… коли справжні люди прикидаються несправжніми, з їх надуманими проблемами, і справжні люди все це дивляться й переживають надумані проблеми несправжніх людей, аби забути про свої справжні проблеми.
Можна припустити, що саме так чоловіки, які знали Єву, давали раду її ворожості. Відвертали її увагу. Не намагалися нічого довести. Уникали будь-яких конфронтацій. Ішли й не поверталися.
Більшість людей саме так і живуть. Дивляться телевізор. Курять дур. Накачуються ліками. Абстрагуються всіма можливими способами. Відрікаються. Ідуть геть.
— Дивно, — каже Пейдж, — якщо ми чогось не розуміємо, нас це бісить. Якщо ми не в змозі чогось зрозуміти або пояснити, ми це заперечуємо.
Краса витвору мистецтва полягає не стільки в самому творі, скільки в допоміжному оформленні.
Я не злий. Просто я не боюся говорити людям жорстоку й неприємну правду. Ми живемо у жорстокому і неприємному світі. Я навчався в медичному коледжі. І провчився достатньо довго, аби знати, що будь-яка родимка — це не просто родимка. Що звичайний головний біль може бути першим симптомом пухлини головного мозку — потім двоїтиметься в очах, підуть оніміння, нудота, судороги, сонливість. Смерть.
Коли ти знаєш симптоми всіх найстрашніших хвороб, життя — це вже не життя, а постійне очікування. Раку. Старечого недоумства. Щоразу, коли ти дивишся в дзеркало, ти шукаєш червоний висип, який означає оперізуючий лишай.
— Бути незадоволеною тим, що створили інші, і створити щось самій — це дві різні речі, — звучить мамин голос у динаміку. — Бунт — це не перевлаштування. Осміяння — це не переробка…
— Моє покоління… ми тільки сміялися з геть-усього та, як могли, розважались… але ми не зуміли зробити світ кращим, — мовить вона. — Ми тільки судили те, що створили інші. У нас не було часу створювати щось самим.
Невидима межа між наукою і садизмом тут стає видимою.
Схоже, Денні зібрався створити свою власну планету.
— Хіба Бог не пожертвував власним сином в ім’я спасіння людей?
Ось вона, знову — невидима межа між наукою та садизмом. Між злочином і жертвою. Між убивством своєї власної дитини й тим, що Авраам ледве не зробив із Ісааком у Біблії.
Я говорю, що мене вже це дістало. Немає в мене ніякого запасу любові. Мені на всіх начхати. Я — бездушна колода. І ніхто не змусить мене щось відчути. Ніхто й ніщо мене не пройме.
Я — егоїст і шахрай.
Я — викінчена тварюка. Я все сказав.
Ні, правда. У світі щось не так — позаяк ми вже танцюємо під пожежні сирени. Пожежні сирени тепер уже не означають пожежу.