Я @rewritesy
This post (sticker, poll or similar) has no web preview. Open in Telegram
— Де ти його дістав, скурвий сину? Долиняни таке не жеруть.
— Виміняв у одного з фурманів ще в таборі за частину завдатку, — вишкірився Орем.
— І ховав весь цей час?!
— Чекав підходящої нагоди, — чоловік розвів руками.
— Тобто оце, — вона зробила рух головою навколо, описуючи ґрати клітки, — підходяща нагода, так?
До клітки завели ще двох і зачинили ґрати. Нараса глянула на стеліанців, яких побила на палубі, і хижо посміхнулася.
— Не занадто тверда палуба? — кинула в їх бік.
— Заткайся, лярво. Тебе теж закрили тут з нами, не помітила? — огризнувся старший за званням стеліанець.
— Це вас закрили зі мною. І краще вам бути слухняними хлопчиками, долинці.
— Я зараз вмить приберу цю посмішку з твого писку, гірська хвойдо! — інший воїн вже почав йти в напрямку Нараси.
Командир притримав його рукою:
— Краще нам від цього не стане, Галіне. Не підігруй їй.
— О, то значить ви вмієте думати, дива! — дівчина схрестила руки на грудях. — Якби ж то ти спочатку думав, а не в бій ліз, то ми б спокійно собі плили кожен зі своїми людьми, а не сиділи в клітці, як кляті пси.
— Я казав на палубі і повторю зараз: якась дикунка не буде вказувати чоловіку, як чинити! — процідив стеліанець.
— Прутень в штанях не робить з тебе чоловіка, — байдуже промовила Нараса.
— Вирушаємо за два дні в Ухилок. Дали завдаток, — вона зняла важкий капшук з пояса і кинула на барило посеред намету. Потім хижо оскалилася: — Решту отримають ті, хто повернеться живими.
— Куди подівся веселий Кіан? Раціональна версія починає діяти мені на нерви.
— Рікма! — вигукнув кремезний чоловік за стійкою, відкладаючи шматок тканини, яким натирав й без того блискучу поверхню шинквасу. — Ха, це ж треба! Скільки минуло? Два роки?
— Майже три, Дамене, — усміхнулась вона, нахилившись трохи ближче. — А ти майже не змінився.
— Та хіба? Я ж стаю красивішим з кожним роком, — він підморгнув.
— Хах. Ну, тут складно сперечатися — квітнеш як той дикий чортополох.
— За кого ти мене маєш? Я ж обраний зірками.
Калрум глянув на нього з-під брів.
— Не тільки ними.
Султан підійшов ближче й злегка притулився до його щоки й шепнув:
— Не тільки ними.
