Мені здається, що кожен колись жив «На вулиці Солоній». Але для кожного вона своя, і називалась відповідно по-своєму. І всі ми десь глибоко в своїй памʼяті оберігаєм ті наївні дитячі мрії та дух авантюризму.

Ніби передчуваючи великі зміни, що чекали нас в майбутньому, і не вміючи їм протистояти, ми як могли відтягували момент дорослішання.

Історію Сявки та Тюби, себто Славки та Адама, неможливо читати без надширокої посмішки, згадуючи до болю знайомі зчесані коліна та ґулі на лобі, пошуки скарбів на горищі, посиділки на паркані за спогляданням сусідського життя та терпкий смак ще зелених яблук. Все це про дитинство, яке частково застало моє покоління — без мобільних телефонів, але з повним ротом цукерок та пригод на п'яту точку.
І хоч читала я, прожила її та сама маленька вразлива дівчинка ще понад 20 років тому, зі своїм дитячим сприйняттям цього світу і з тими людьми, котрі хоч і виховували як могли, але однозначно любили.

Здавалося, що баба житиме вічно і завжди допоможе мені уникнути покарання за надкушені яблука або навіть за щось серйозніше.

Тут немає сюжету, як такого — відчувається ніби гортаєш альбом зі старими фотографіями і кожна прагне розповісти свою історію.

Авторка змогла зберегти та поєднати всі ці найцінніші найдрібніші спогади в одну книжку. Саме тому вона викликала в мене неймовірну тугу за втраченим і водночас огорнула ностальгічним теплом.

Колись ми вже були щасливі, просто забули ❤️‍🩹
#Owlsbookwhispers