🐰«Зайчик» Мони Авад — багатошарова соціальна сатира на дарк академію про шлях митців, що відстоюють свою самобутність, незважаючи на постійну критику, порівняння з іншими авторами, загнаність в рамки «науки за партою» та трендовість. Насичений в міру алюзіями на казки, популярну музику, діснеївські історії, фільми/серіали, і т.д.

🐰 «Ми тебе любимо, Зайчику» повертає мені ту Мону Авад, яку я знаю і люблю з “Rouge”, тому приквел-сиквел, чи що воно таке, мені сподобався значно більше.

Після схвальних відгуків критиків на її дебютний роман, Саманта їде в тур. Презентація завершується викраденням, а на тому самому горищі, де відбувались творчі «сеанси» зайчиків, їй доведеться вислухати кожну ображену дівчину з сокирою, а також, познайомитись з їх «груповою роботою».

🤎Історії дівчат-зайчиків розкривають їх як цинічних жорстоких історичок, яких паяє від заздрощів, можна легко задавити критикою, але скільки б вони не вправлялись, ніколи не стануть мисткинями, якою постає Саманта.

🤎pov Зайчика — мій улюблений btw. Твір, що відокремлюється від автора, стає самостійною одиницею і в залежності від того, кому потрапляє «до рук», так і сприймається. Ну гарно!

🤎Тут підіймається тема творчої кризи, пошуку натхнення/музи, а також розкривається проблема плагіату — «не вкрали, а надихались, ага».

🤎Текст неймовірно затягує, а згадки Стіві Нікс змусили повернути в плейліст пару її пісень.
Поки писала відгук, згадала серіал “Scream Queens”, ото ще плюс до вайбу «зайчиків».

🌟 Можливо через те, що мені байдуже на відповіді «реальність це чи ні, де/хто вигадка чи божевілля» і т.д., бо вони, як на мене, недоречні, він мені так полюбився своєю химерністю 💚

#Owlsbookwhispers