Для декого допомога іншим це не просто прояв доброти, а майже єдиний спосіб відчувати власну цінність: бути потрібною, вирішувати чужі проблеми, витягувати когось із складної ситуації - стає способом підтвердити собі, що ти маєш значення.

Ця роль часто формується там, де в ранньому досвіді увагу і прихильність було легше отримати через корисність, ніж просто через факт свого існування.

Якщо дитину помічали переважно тоді, коли вона допомагала, заспокоювала чи вирішувала проблеми дорослих, у дорослому житті ця стратегія залишається основною, і людина продовжує шукати ситуації, де може бути рятівницею.

Складність у тому, що така роль створює залежність не лише від інших, а й від їхніх проблем.
Якщо поруч нема кого рятувати, з’являється дивна порожнеча і відчуття втраченого сенсу, ніби без чужої кризи незрозуміло, для чого існувати.

Це також ускладнює стосунки з тими, хто не потребує постійного рятування, тому що там немає звичної ролі, яку можна виконати.

Вихід із цієї моделі не означає перестати допомагати, а означає навчитися відчувати власну цінність окремо від чужих проблем, просто через те, ким людина є, а не лише через те, що вона робить для інших.