Є люди, на яких ніби не можна злитися, бо вони багато зробили, підтримували, старалися, були поруч. І тоді будь-яке роздратування на них одразу викликає провину.

Людина починає пояснювати собі власні почуття: «він не хотів образити», «вона ж турбується», «я перебільшую». І поступово злості ніби не залишається місця.

Але ж психіка не працює так, що «правильні» люди не можуть ранити.

Навіть у теплих стосунках буває тиск, образа, втома, порушення меж, і це не робить любов менш справжньою.

Проблема починається тоді, коли людина забороняє собі бачити складність близьких. Тоді замість живого контакту з’являється внутрішнє розщеплення: або хороший, або поганий.

Але дорослі стосунки витримують амбівалентність.
Можна любити людину - і водночас злитися на неї.

Іноді саме це робить близькість більш реальною, а не ідеалізованою.