Є люди, які звикли триматися. Вони справляються, підтримують, беруть відповідальність, не розсипаються навіть у складних ситуаціях, на них можна завжди покластися.

Але рідко помітно інше - скільки в цьому втоми.

Бо «бути дорослим» для них не вибір, а необхідність, яка почалася дуже рано, не тоді, коли це було можливим і психічно, і фізично.
І з того часу ніби не було місця розслабитися, побути слабким, не знати відповідей.

У якийсь момент з’являється тихе бажання: щоб хтось інший потримав, щоб можна було не контролювати, не вирішувати, не бути сильним.

Це зовсім не про слабкість, а про потребу в балансі. Навіть найсильніші потребують місця, де можна не триматися.