Гордій глибоко вдихає запах мого волосся, цілує у скроню, тоді малого — в маківку, а потім трохи відсторонюється, заглядаючи в моє обличчя. Його шорсткі пальці обережно витирають залишки сліз з моїх щік. Погляд опускається на сина — Боря, відчувши тепло батьківських обіймів, остаточно затихає, лише смішно цямкає губами й утикається носиком мені в груди.

Лиш тепер Гордій переводить подих:

— Що тут сталося? — питає похмуро.

— Сталася моя мама, — зітхаю спересердя. В душі тепер розповзається давка пелена сорому. — Це просто жах, Горе. Мені так шкода, що через неї ти мусив зірватися з місця. Пробач, я мала одразу зрозуміти…