Я багато разів уявляла його зустріч із Тосею, продумувала слова й пояснення. Мене мучило почуття провини через те, що моя донька не зовсім здорова. І водночас розпирало від гордості за те, як багато ми з нею досягли, попри невтішні прогнози лікарів у перші дні її життя.
Гадала, мені доведеться виправдовуватися перед Германом, обстоювати своє право зберегти дитину без згоди біологічного батька, захищатися від нападок і докорів за передчасні пологи.
Але все складається зовсім інакше. Герман мені ні за що не дорікає. Навіть навпаки – підтримує, підбадьорює і пропонує допомогу. І я, набравшись сміливості, що нізвідки взялася , прошу про найважливіше:
– Я хочу, щоб ти визнав Тосю своєю донькою і записався її батьком.
Є ризик, що він мені відмовить. Недарма він так боявся, що хтось дізнається про наші стосунки. Ми належимо до надто різних соціальних верств. Його родина ніколи із цим не змириться і не прийме мою крихітку. А сам Герман готовий зробити цей відповідальний крок?
Душа в буквальному сенсі ховається в п’яти. Офіційне визнання дитини – це не про гроші, а передусім про статус і впевненість у собі. Це – важлива частина самооцінки будь-якої людини змалку. Я завжди почувалася неповноцінною через відсутність батька.
Читайте роман "Не чекай мене": https://booknet.ua/book/ne-chekai-mene-b452965