МІ @mistuchni_istorii
Forwarded from Link Portal
Перед моїми очима постало лежаче тіло моєї знайомої з волоссям, що стирчало дибом, і абсолютно збожеволілими очима. Дякувати богові, вона була жива, бо намагалася гарячково-незграбно відповзти вбік від стародавнього дзеркала.
І тут я ледь не закричав сам.
У дзеркалі зникала явно чоловіча рука, що вистромилася звідти, із затиснутою між пальцями щойно прикуреною цигаркою.
Написано безліч історій і знято безліч фільмів про те таємниче, що береже в собі звичайне дзеркало. Люди містифікують ці предмети побуту, як жодні інші. З усього, що є в домівках, із дзеркалом зблизька конкурують хіба що коти, та й ті помітно відстають. Загалом, тема досить заїжджена, але тим не менш ось вам ще одна коротенька історійка, яка трапилася якось разу...
Будучи ще досить молодим, я потрапив на невелику вечірку в колі друзів та подруг. Стояло літо, погода була гарна, та й шашлики вдалися на славу.
Ми перебували в будинку одного мого товариша, старому двоповерховому дерев'яному зрубі, що дістався йому у спадок чи то від бабусі, чи то від прабабусі. У селі неподалік від Москви.
І одна дівчина з нашої компанії чомусь захоплювалася містикою. Ну, модно було. Дівчата взагалі люблять містику та таємничість. Така їхня природа.
Її особливо полонила старовина цього будинку, де всі меблі були відповідних часів. Зараз сказали б — вінтажні. Усі ці крісла та ліжка, ніби зроблені на віки, шафи й комоди, зрушити які, напевно, міг тільки велетень або силач. Серед усього іншого її увагу привернуло гігантське, на дві третини стіни заввишки, дзеркало у важкенній, судячи з вигляду, рамі, на другому поверсі будинку.
Дзеркало це або висіло на гаках, або було щільно прибите цвяхами до глухої стіни так, що жодного зазору між ним і стіною не було. Віддзеркалювальний шар місцями відшарувався невеликими лусочками, але загалом дзеркало було цілком придатним для використання. Збоку була прибита маленька табличка з ім'ям виробника дзеркала та датою — «1867 рік».
Дівчина довго ходила по будинку, роздивляючись довколишню обстановку, але дзеркало її ніби вабило до себе. Вона була потикалася з розпитаннями про історію дзеркала до молодого чоловіка, який запросив нас у гості, але, на жаль, господар будинку нічого путнього про дзеркало сказати не міг, бо просто не знав. Ну дзеркало й дзеркало, що в ньому такого. Старе просто й велике.
Потім чоловіки розпалили багаття, дівчата нанизали м'ясо на шампури, хтось розлив по склянках вино й по кухлях пиво, і тема меблів та дзеркал тимчасово залишила чарівну голівку нашої любительки потойбічних сил.
А коли на землю опустилася ніч і на безмісячному небі засяяли зірки, хтось випадково обронив фразу про НЛО, і…
Коротше кажучи, усі, мабуть, через це проходили. Сидиш собі компанією навколо багаття й міркуєш про перевертнів і вампірів, привидів і прибульців, ну і так далі.
І мало-помалу виникла тема дзеркал. Що там, по той бік скла, хто там живе, а куди дівається віддзеркалення, коли людина по цей бік дзеркала відходить убік…
Наша героїня виявилася краще за всіх підкованою в цьому питанні, і ми всі дізналися багато нового. Я не перераховуватиму, що саме, для цього існує спеціальна магічна література.
Особисто мене ця тема ніколи не хвилювала, тому я дещо глузливо засумнівався в реальності всього розказаного, чим викликав кілька гнівних зауважень на свою адресу з боку юної «відьми». Після чого мені було запропоновано участь в експерименті.
Полягав він у наступному: ми зараз підемо в будинок до цього дзеркала, запалимо там свічку й спробуємо при світлі свічки що-небудь цікаве роздивитися в ньому. Звісно, цікаве й донезмоги таємниче.
Компанія нас шумно підтримала в цьому починанні, особливо дівчата, але йти з нами ніхто не схотів. Чому — не знаю.
І ми пішли. Свічку знайшли на кухні при вході.
Біля кімнати, де висіло дзеркало, моя бойова подруга попросила мене зачекати зовні кілька хвилин, щоб, за її словами, вона й дзеркало «увійшли в астральний резонанс». Після чого взяла запалену свічку й увійшла всередину, прикривши за собою двері. Я ж закурив сигарету й почав внутрішньо хіхікати над безглуздістю ситуації. Просто я прагматик і матеріаліст до мозку кісток.
Докурити мені не вдалося.
З кімнати пролунав несамовитий жіночий вереск, який, утім, одразу ж стих, і падіння чогось важкого. Я миттєво ввірвався до кімнати.
Про них і буде моя розповідь. Батьки купили будинок, і ми переїхали до нього якраз під Новий рік, мені тоді виповнилося сім років. Я вважала себе дорослою і в основному гралася зі середньою сестрою, а на молодших не звертала уваги. Але їм цього й не треба було: дуже дружні, як і більшість близнюків, вони вигадували різні витівки та ігри, завжди знаходили, чим себе зайняти. Особливо вони полюбили гратися в нашій спільній спальні.
Будинок наш був збудований колгоспною будівельною бригадою, може, тому планування було не дуже вдалим: у першій половині — передпокій із піччю та спальня батьків, у другій половині — зал і наша спальня, крихітна кімнатка, у якій поміщалися в довжину два ліжка, на яких ми попарно й спали.
Буквально одразу після переїзду Еля та Льоля почали розповідати нам цікаві історії про трьох тітоньок, які живуть у стіні, що розділяє зал і спальню. Ми списали це на їхню бурхливу дитячу фантазію, хоча слухали з інтересом. Дівчатка розповідали нам, що робили й казали ці тітоньки, чим займалися. Мені запам'яталося, що одна з них була дуже нудною й весь час скиглила, інша рила в стіні прохід, а третя часто плакала, можна сказати, вила.
Потім сестри почали гратися з новим другом — Альошкою, племінником цих тітоньок, хлопчиком, трохи старшим за них. У нього були молодші брат із сестрою — теж ніби як двійнята, і всі разом ці діти гралися у нас у спальні. Батьки слухали ці історії й дивувалися, як у чотири роки діти можуть таке вигадувати. Зрештою ці історії зійшли нанівець. А коли дівчаткам виповнилося років шість, і зовсім забулися.
Нещодавно я зідзвонювалася з Льолею (на жаль, ми живемо далеко й бачимося нечасто). Я розповіла їй про цей сайт. Далі розповідь від її імені:
«Коли ми з Елею залишалися одні в спальні, зі стіни з'являлися тітоньки. Ми їх не боялися, думали, що так і має бути. Потім ми побачили Альошку, подружилися з ним. Варто було нам покликати "Альошко, приходь!", як він з'являвся, зазвичай з-за віконної штори, і ми з ним гралися. Ми дуже любили залізати під ліжко й гратися з Альошкіною сестрою, її звали Іра. Ці діти одразу нас попередили, що розповідати про них можна, а от показувати нікому не можна. Так ми гралися, спілкувалися й абсолютно не замислювалися про те, ким були наші друзі.
Нам здавалося цілком природним, що Іра з'являється з килима над ліжком і туди ж іде, а іноді звідти з'являвся й її інший брат. Так тривало, поки нам не виповнилося шість років. Ми сусідській дівчинці розповіли про Альошку, вона не повірила й висміяла нас. Тоді ми привели її до спальні й сказали: "Альошко, приходь!". Він вийшов із-за штори, і сусідка його побачила. Після цього він перестав з'являтися — може, образився, а може, ми виросли. Кажуть, що діти можуть бачити до певного віку те, що не дано бачити дорослим. Наші друзі не здавалися нам незвичайними чи дивовижними, ми всім про них розповідали, і тоді нам було незрозуміло, чому іншим це здається вигадкою.
Я думаю зараз — ким вони були? Можливо, людьми з нашого минулого життя, або таємничий світ відкритий маленьким дітям, та й то не всім».
Я не вірила розповідям своїх маленьких сестричок, піджартовувала над ними, а правду дізналася через багато років. У мене немає підстав не вірити їм. На сьогодні це цілком адекватні дорослі жінки, які мають сім'ю, дітей. Щоправда, є в них особливість — бачать віщі сни, мають сильну інтуїцію, хоча людей таких, думаю, немало.
Хочу сказати — не відмахуйтеся від своїх дітей, від їхніх смішних, а часом безглуздих історій. Таємниче й незвичайне поруч, тільки ми цього не помічаємо...
Та варто було зійти повному місяцю — і село ставало іншим.
Старі казали, що в такі ночі не можна виходити за поріг після півночі.
— Не ходи, дитино, — застерігала баба Параска. — Сьогодні нечиста сила гуляє.
Особливо добре це знала Марина — молода вдова, яка жила на самому краю села.
Марина була жінкою вродливою, але мовчазною. Її чорне волосся сягало майже пояса, а сірі очі завжди дивилися так, ніби вона бачила трохи більше, ніж інші.
Тієї ночі місяць був величезним і жовтим.
Марина саме зачиняла віконниці, коли почула стукіт у двері.
Тричі.
Тук.
Тук.
Тук.
Вона завмирала.
— Хто там?
Відповіді не було.
Знову три удари.
Марина повільно підійшла до дверей і глянула в щілину.
На ґанку нікого.
Тільки місячне світло.
І сліди босих ніг, що йшли від дверей просто в ліс.
Марина перехрестилася.
Та раптом із-за тину донісся тихий сміх.
— Маринко...
Вона резко обернулася.
Біля старої груші стояла жінка в білій сорочці.
Обличчя її було знайомим.
Аж занадто знайомим.
Це була її мати, яка померла десять років тому.
— Мамо?..
Жінка усміхнулася.
— Іди за мною.
Марина зробила крок уперед.
І раптом помітила ноги.
У незнайомки не було ступень.
Подол сорочки висів у повітрі.
Марина відступила.
— Ти не моя мати.
Усмішка зникла.
Біла фігура зашипіла й розчинилася в тумані.
А з лісу донісся гучний регіт.
На галявині за деревами зайнялися десятки маленьких вогників.
Марина зрозуміла: у лісі зібралися відьми.
Вони стояли навколо старого дуба, водили руками над багаттям і співали незнайомою мовою.
А біля багаття сиділи чорти.
Маленькі, чорні, з рогами й довгими хвостами.
Але серед них був один, зовсім не схожий на інших.
Високий, худий, у старому козацькому жупані.
Він сидів на пні й уважно дивився на Марину.
— Ти прийшла, — сказав він.
— Я не кликала вас.
Чорт усміхнувся.
— Зате тебе покликали.
— Хто?
Він підняв палець до неба.
Місяць раптом став червоним.
Відьми замовкли.
З землі біля дуба піднявся густий чорний дим.
І з диму з'явився величезний силует.
Марина відчула, як земля затремтіла під ногами.
— Кожні сто років, — прошепотів чорт, — Чорна Долина мусить віддати лісу одну душу.
— І ви обрали мене?
— Ні.
Він глянув на відьом.
— Вони обрали тебе.
Марина стиснула кулаки.
Вона боялася.
Дуже.
Та ще дужче її розлютило те, що ці істоти вирішили, ніби можуть розпоряджатися її долею.
— А якщо я відмовлюся?
Чорт усміхнувся.
— Тоді зі сходом сонця зникне все село.
Марина подивилася на далекі вогники хат.
На церкву.
На вишні.
На дорогу, якою колись ходила її мати.
І раптом згадала стару материнську пісню.
Коли Марина була маленькою, мати завжди казала:
— Запам'ятай, донечко: нечиста сила сильна тільки доти, доки людина сама в неї вірить.
Марина заплющила очі.
А потім підняла голову до місяця.
— Добре.
Відьми усміхнулися.
Але Марина продовжила:
— Тільки душу я вам не віддам.
Вона дістала з кишені маленький срібний материн хрестик.
І в ту ж мить ліс наповнився яскравим світлом.
Відьми закричали.
Чорти кинулися в різні боки.
А високий чорт у козацькому жупані вперше перестав усміхатися.
— Хто ти така?..
Марина глянула йому просто в очі.
— Та, кого ви даремно розбудили.
Місяць спалахнув.
Дерева застогнали.
А над Чорною Долиною вперше за сто років пролунав калатальний передзвін колоколів — хоча в церкві не було жодної людини.
На світанку жителі знайшли ліс геть порожнім.
Тільки старий дуб був розколотий блискавкою.
А біля його коріння лежав чорний камінь, на якому проступили слова:
«Наступного разу місяць буде червонішим».
З того дня Марину в селі почали називати відьмою.
Вона не сперечалася.
Бо іноді відьма — це не та, яка служить темряві.
Іноді відьма — це жінка, яка одного разу глянула в очі нечисті...
і не відвела погляду.
