— Ти думаєш, що я жалію тебе!? — Мій тон був лезом, що лишив рум’янець на її щоках. — Я, бляха, готовий вбивати за кожну клітинку в твоєму тілі, яка постраждала від чужих рук. Зараз я готовий написати тобі на лобі, що ти не сама, щоб ти нарешті усвідомила, що ти маєш друзів, до яких можеш звернутись по допомогу. Але ж ти занадто вперта, щоб дати собі шанс на почуття.
Ти кипиш. І скоро почнеш свистіти.
— Ти холодна, закрита та достатньо хвора на голову, щоб вбивати. Ти не даєш собі права відкритись. — Мій голос бринів, але я ніжно заправив пасмо її волосся за вухо. — Я ніколи в житті не шкодував тебе. Мені цікаво, чи можеш ти сміятись без оглядки на те, хто поруч, чи можеш ти бути собою. Адже я не вірю, що за всією цією сталлю немає жінки, яка вміє відчувати. Ти так довго від чогось тікаєш, що забула, як це — жити, а не існувати на сарказмі та іронії. Я не прошу тебе розповісти мені все. Принаймні зараз. Але благаю тебе — зупинись на секунду. Дай собі шанс відчути близькість того, хто готовий захищати тебе так само, як себе.
— Ти ж нічого про мене не знаєш. — Її голос був вперше настільки чесним.