​— К-куди ми веземось? Тобто, куди ви мене везете? — язик трохи заплітається, але я намагаюся випростатися, штовхаючи ліктями кремезних сусідів. — Ви хто такі? А?

​Оглядаю спочатку того, що ліворуч — похмура пика. Потім витріщаюся на того, що праворуч, і навіть нахиляюся вперед, розглядаючи потилиці тих, що спереду.

​— Чуєте? Що вам від мене треба? — тицяю пальцем у плече лівого і помічаю на ремені пістолет. — Справжній чи так, пукавки? Покажеш! А стрельнути даси?

​Мене трохи заносить на повороті, я падаю плечем на правича, вирівнююся й знову витріщаюся на них.

— Та в мене взагалі сифіліс! Гостра стадія! Я отруйна. Вам хана буде. Який з мене толк? На біса я вам здалася?

​Та їм моє белькотіння до лампочки. Геть не глянули. Я для них як фонове радіо.

​Їхали недовго. Машина гальмує, і мене висмикують із салону. Кілька кроків і заштовхують у яскраво освітлене приміщення.

​— Ваше замовлення, шеф!