🔠🔠🔠🔠🔠🔠🔶🔠 з Оксаною Соловій
 
Яку версію себе ви дозволяєте побачити читачам у своїх книгах, а яку — ніколи?
У книгах я дозволяю собі бути відвертішою, ніж у житті. Там можна сказати все, що думаєш, і навіть побити когось. А в реальності іноді доводиться посміхатися й казати: «Та все добре». Хоча внутрішній адвокат вже написав три томи заперечень.

Якби ваші книги могли поскаржитися на вас як на авторку, у чому б вони вас звинуватили?
У систематичному знущанні з персонажів. Я їх створюю, даю їм надію, а потім сама ж цю надію й відбираю. Думаю, якби мої герої могли подати колективний позов, я б уже не писала, а виплачувала їм моральну компенсацію.

Що про вас читач може абсолютно неправильно зрозуміти, прочитавши ваші книги?
Що я сама обов’язково вчинила б так, як мої герої. Ні! Я можу годинами переконливо описувати катастрофічні рішення, але це ще не означає, що я готова повторити їх у житті. У книгах я часто імпульсивна, а в реальності спочатку перевірю, всі можливі варіанти і придумаю десяток альтернативних планів. Я ж Діва за гороскопом – інакше і бути не може.

Бувало так, що ви планували одну історію, а персонажі фактично сказали вам: «Ні, буде по-нашому»?
Дарк роман «Ідеальне чудовисько» писався взагалі не за первісним сценарієм. Книга важка, виснажила мене емоційно, і головні герої просто жили власним життям. Бувало, що я сідала писати главу за чітким планом, а потім перечитавши розуміла, що написала зовсім інше. Містика якась – іншого пояснення я не маю.

Чи траплялося вам написати сцену, а потім сидіти й думати: «Навіщо я це взагалі зробила?»
Постійно. Причому спочатку я пишу її з натхненням, потім перечитую і думаю: «Оксано, ти ж могла просто написати їм нормальну розмову». Але ні, нам потрібна драма. Бо спокійне життя персонажів — це, звісно, прекрасно, але хто тоді читатиме наступну главу?

Який момент у написанні книги найкраще показує справжню ціну красивого фіналу?
Коли розумієш, скільки всього довелося пережити героям, щоб вони нарешті отримали своє щастя. Красивий фінал у книзі часто коштує мені пару безсонних ночей, сотню нервових клітин і щонайменше одного внутрішнього монологу: «Я ж сама це придумала. Чому мені так боляче?»

Чи був персонаж, якого ви створили з думкою «читачі його зненавидять», а вони несподівано закохалися?
О, так! Андрій з дарк-роману «Ідеальне чудовисько». Дійсно не очікувала, що читачки будуть від нього в захваті. Читаючи коментарі, я собі думала: «Людоньки, він небезпечний психопат. Його треба боятися і уникати.» Але, здається, в книгах, як і в житті, харизму видають рандомно.

Кому зі своїх героїв ви хотіли б поставити одне-єдине запитання — і яке саме?
Руслана з книги «Не обирай мене», я дуже хочу спитати: «Якого біса ти не розповів їй все, коли вона питала тебе про твоє минуле?» Хоча, якщо герой почне нормально говорити, у мене може дуже швидко закінчитися книга.

Яка риса в чоловічому персонажі для вас — одразу «ні», навіть якщо він неймовірно привабливий?
Зневага до жінки і насилля над нею – будь яке. Особисто я створюю персонажів для яких жінка і тим більш кохана – це скарб, який треба берегти.

Якби читачі отримали доступ до ваших чернеток, яка ваша таємниця як авторки розкрилася б першою?
Що я безжально переписую сцени кілька разів. А ще — що з розділовими знаками в мене стосунки складніші, ніж у деяких моїх героїв.

Яку найбільш незручну правду про письменницьке життя ви могли б сказати читачам, але зазвичай автори про таке мовчать?
Написати книгу — це лише менша частина роботи. Потім треба кілька разів її перечитати, відредагувати, пережити власні сумніви щодо окремих моментів, знову редагувати, а потім нервуватися, чекаючи на реакцію читачів.

Уявімо, що ви зустріли читача, який прочитав усі ваші книги й каже: «Я знаю вас». Що б ви йому відповіли?