розділ 20. Упс, здається поцілунок закінчився не так, як хотілося…


— Я теж не принцеса з казки, Островський, – вона раптом закричала, і я здригнувся. Очі в неї заблищали, але не від сліз, а від люті. — Ти думаєш, я стою тут і чекаю на лицаря в сяйливих обладунках? Ти справді вважаєш мене такою наївною? У мене теж купа мінусів!

Вона почала загинати пальці.

— Я закрита. Я ненавиджу вечірки. Я не вмію пити, мене після двох келихів вивертає навиворіт. Дехто каже, що я нудна, – вона гірко сіпнула плечем. — А я думаю, що я просто розумна. Але це неважливо. Ти справді вважаєш, що мені потрібна казка? Що я прошу тебе про діаманти і палац?

— Я не знаю, хто тобі потрібен, – сказав я глухо. — Але точно не я.

Вона дивилася на мене ще секунду. Дві. У неї тремтіла нижня губа, і вона закусила її, щоб не показати.