🔡🔡🔡🔡🔡🔡🔡
— Що таке, Лютич? Невже втомився? – вона злегка вигнула брову. — А мені здавалося, ти досить непогано ладнаєш із дітьми.
Я тихо хмикнув, переводячи погляд назад на хлопців, які з криками намагалися вибити м'яч один в одного.
— Вони веселі малі, – щиро відповів я, трохи знизавши плечима. — Якісь… живі чи що. Так радіють, наче їм більше нічого і не треба. Наче весь світ у цьому обдертому м’ячі поміщається.
— А тобі коли востаннє чогось так хотілося? – тихо запитала вона, не дивлячись на мене, а кудись у бік майданчика. — Без причини, просто тому, що це радість?
— Не пам’ятаю, — чесно відповів я.
Тиша між нами зависла в повітрі. Це була перша спокійна хвилина за весь цей божевільний день. Як Мирослава раптом тихим, але дивно серйозним голосом запитала:
— А ти... хотів би своїх дітей?
Post #141
139
- 🥰 10