Дуже багато очікувала від цієї книги, але очікування трохи не справдилися. Хоча книгу 100% треба читати.
"Крим. Саме тут минуло дитинство, юність і перше кохання головної героїні роману. Саме тут вона зрозуміла, що є українкою. Ні дідусь-підполковник КДБ, ані російська кров у венах не стали цьому на заваді.
Наче орнамент, у романі переплітаються кримськотатарська культура і українська історія. На сторінках книжки читач зустрінеться з кримськими татарами, караїмами, українцями, росіянами, німцями, євреями, греками, вірменами Криму, крок за кроком відкриватиме шафи з родинними скелетами. Разом з головною героїнею та її подругою Аліє пройде шлях від їхнього дитинства – з 1990-х – аж до окупації півострова Росією в 2014-му, з екскурсами в давнішу історію Криму.
«За Перекопом є земля» — це спроба відкрити материк для півострова, а півострів для материка з незвичного ракурсу. Адже і там, і там є земля. Її варто пізнати й повернути їй цілісність."
🏞 До 2014 я їздила в Крим майже кожного року — в дитинстві, юнацтві, вже бувши мамою — з сином. Здається, об'їздила весь півострів, але зовсім мало знала про нього. Бачила тільки красиву природу, море та гори.
Тож для мене головна перевага книги — можливість познайомитися з історією та населенням Криму, їх поглядами.
Авторка знайомить нас з кримськими татарами — їх ментальністю й традиціями. Розповідає про трагедію виселення та непрості шляхи повернення додому, у Крим. А також про життя поруч з українцями та руськими, ставлення одне до одного.
"… а пісні зі страшними словами, "хай згорить Урал, перетвориться на попіл і осліпнуть ті, хто вислав нас із Криму«» — мені завжди пробігав мороз між лопатками, коли я це чула, проте здавалося, що це щось украй важливе, і сперечатися з цим не можна."
Багато приділяється уваги проблемі самовизначення, пошуку національної ідентичності. Переживання героїні з цього приводу мені знайомі та близькі, викликали емоції.
"Олена Василівна прокладе українські колії, якими зможуть рухатися мої думки. Так, мені бракувало саме колій, бо досі вони були дуже короткі, зарослі соняшниками й калиною, іншої рослинності тут не було, а навколо короткого шматка колій — суцільне бездоріжжя."
"Я хочу сперечатися, щось доводити, я страждаю от на відповідності того, в якій родині я виросла, — і з ким тепер дружу, кого люблю, кому довіряю."
"Бо понад усе, казала собі, — свобода і можливості. Можливості висловлюватись, думати і говорити, знайомитись і ходити, і їздити. Було ясно, що в Україні ці можливості є."
Розвінчується міф «великої руської культури», показується її негативний вплив — достатньо влучно, на мій погляд.
"Вони можуть викривати злочини влади, але оспівують той народ і його "незбагненну душу", яка і прагне такої злочинної авторитарної влади. І потім, до речі, ця влада ще й хизується своєю літературою і через неї вербує нових прихильників — уже не тільки літератури, а всієї країни і всього русского міра."
"Імперські літератури завжди кількісно багатші — бо їх підтримує імперія. А з кількості потім виростає якість. Для літератури потрібно що? Гроші. Підтримка держави. Не тільки талант і бажання."
І, звісно, в романі ми бачимо, як сталася анексія Криму — очима тих, хто там був. Це дуже цінно, я вважаю. Читати цю частину було боляче, бо схожі процеси я спостерігала в рідному Донецьку. От би хтось написав і про це…
"Так почавсь рік, який я буду згадувати місяцями й літами. Пам'ять, як море, то викидатиме з Бога де на берег, то ховатиме їх на дно, як водорості, як мушлі, але нічого, нічого з неї не зникне."
"Перешийок переламався, півострів став островом і дрейфував у невідомому напрямку. Хоча чому ж — відомому: у бік зла. Того, яке здіймається і каламутить воду, що досі була півпрозорою."