🏆 У 2022 році книга стала лауреатом премії ім. Ірини Вільде. Прочитавши відгук Галини Пагутяк, голови журі конкурсу, я одразу зацікавилася:
«Ми оцінили некон’юнктурність теми – життя безхатьків на вокзалі, глибоку емпатію, і, зрештою, стиль… Тут відчувається повне злиття авторки з текстом, що затягує читача в цю орбіту. »
А ось і анотація:
"Місце-прихисток, яке заховає кожного, кому більше нікуди йти. Вокзалу байдуже, хто ти i якi таємницi приховуєш від світу. Він однаково стане дахом над головою і для грішника, й для праведника, у ньому однаково багато темряви й світла. І хоча Вокзал звик до щоденних зустрічей та прощань, коли стаєш його частиною і поєднуєш з ним своє життя, попрощатися, виявляється, не так уже й просто. Навіть, коли дуже цього хочеш…
Головний герой твору, який не має дому, залишається на Вокзалі всього лиш на одну ніч. А потім ще на одну… й ще на одну. Спочатку й близько не здогадуючись, як тісно зав’яжеться його власне життя із життям залізничного вузла."
👁 Під час прочитання я багато думала про те, що у житті ми намагаємося не помічати безхатьків, відводити погляди. А «Вокзал» змушує подивитися на те, як та чим вони живуть, зазирнути у їх внутрішній світ.
"Вокзал нікого не відштовхував, нікого не судив і не висміював. Він усіх приймав такими, якими вони є, без позувань і масок. Він не годував і ховав від холоду, і рятував від важкого усвідомлення своєї самотності."
А також дізнатися, що не завжди безхатьки опускаються через алкоголізм чи азартні ігри. Іноді їх штовхає на це зрада чи інші травми.
"Картина зради дружини щодня випливала у його пам'яті, реальна і чітка, наче це було вчора. Стояла у нього перед очима, мов домашній настінний килим, міцно прибитий цвяхами до стіни."
❤️ Для мене ця історія в першу чергу про людяність. Хоча я не можу сказати, що я до кінця повірила в почуття деяких героїв до хоча й інтелігентного, але все ж таки безхатька.
"Зоя здогадувалася, чому Соня так прикипіла до цього чоловіка. Його харизму та людяність не змивали шторми страждань. Він нагадував гранітну плиту на березі моря, об яку розбивалося хвилі життєвих випробувань. На відміну від інших вокзальних безхатченків, обличчя яких перетворилися у карикатури й непропорційні уламки колишньої людської подоби, Устим, навіть брудний, неголений і без зубів, із подряпинами й синцями на чолі та щоках, не втрачав природного шарму."
Книга викликала емоції — десь співчуття, а десь і роздратування через вибір героя.
"Серед вокзальної тиші батько і донька нагадували дві непомітні тіні. Обом було важко на серці, але обом по-різному. Лесі було важко від сорому і жалю, що батько у такому стані, Устиму — від розуміння, що рятівна шлюпка, на яку він так довго чекав, переповнена, в ній немає для нього місця. А отже, він залишається на острові."
"Його світогляд, біль і переконання – усе це вони називали просто слабкістю."
👍 Авторка дуже вдало передала атмосферу та залаштунки вокзалу. Мені здалося, що вона працювала на вокзалі, знає його не тільки як пасажирка. Також мені сподобалася гарна мова та влучні метафори.
Книга не дуже динамічна за сюжетом, містить більше психологічних роздумів, ніж подій.
"Втративши віру, я втратив себе. Згодом віра повернулася, але мене вже ніхто не поверне."
"Життя тут, за лаштунками вокзалу, було не менше бурхливим, але безбарвним і безнадійним, наче останній сніданок смертника перед стратою. І чим ближче було до страти, тим більше Устимові здавалося, що там буде краще, ніж тут."
🔚 Фінал здавався очевидним, хоча було цікаво, як авторка його обіграє. Він виявився незвичним, здався дещо дивним, наче не в жанрі книги. Можливо я просто не зрозуміла задум авторки.
Загальне враження: книга залишає слід в душі та варта уваги. За моєю системою оцінювання вийшло 7 ⭐️ з 10.
Замовити можна тут: https://vokzalng.com.ua
Книготерапія 📗Підписатись