Після «Драбини», яка мене спочатку захопила, а потім трохи розчарувала, ця йшла інакше — приємно, рівно, але без сміху уголос.
"Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів — більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці."
Хоча авторський іронічний тон тут теж є — читала з легкою посмішкою. Але разом із тим, книжка точно не легковажна 💖
Є важкі теми: старіння і хвороба близької людини, непрості сімейні стосунки, становлення взаємин у важкий період, вибір, який не завжди комфортний, в першу чергу для оточуючих. Плюс — фон першого року повномасштабної: блекаути, повітряні тривоги, обстріли. Але все без драматизму і нагнітання.
“— Чистите бібліотеку? — спитала Яна.
— Потроху, — відповів Максим, — знаєте, не всі російські книжки погані. Деякі хороші — надруковані на простому папері. Я їх уже спалив у плиті. А деякі, як-от оце, — Максим підняв книжку із серії «Жизнь Замєчатєльних Людєй» із написом ЧКАЛОВ, — ці, сука, коптять.”
"Максим зрозумів, що вона на стадії страшної закоханості, коли нічого і ні в кого навколо не бачиш. Яке щастя, подумав він, закохатися у такі часи, і відночас, яка біда. "
“Це злочин — ростити дітей у стерильних хатах. Дитина має рости у хаті, де є багато всякого неясного. Де є старі шафи, коробки з чимось, якісь картини, щось страшне, щось гарне, якийсь кітч, наїв і щось достойне. І все це разом. Ці чорно-біло-сірі хати для дітей — це страшне. З таких дітей тоді виростають люди без почуття гумору.”
А ще дуже цікава лінія з традиціями — головна героїня вивчає різдвяні українські звичаї, і це створює затишний святковий вайб. Структура книги побудована так, що читати її в грудні — просто ідеально 🎄
«…майже чорне небо прорізала світла дорога з темно-синім відблиском. Вона сягала аж за обрій.
— Миколаєва небесна дорога, — Яна відкрила рота і дивилася вгору.
— Це — мобільна група ППО, — сказав Максим.»
Герої — такі, як ми: звичайні українці, які хочуть, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Щоб Україна вистояла, війна закінчилася, але щоб без болю і втрат. У кожного персонажа — свої мотиви, свої слабкості, хтось подобається більше, хтось дратує — але всі вони живі.
"— Ну, а в Криму, ти думаєш, коли будемо? Ми ж відрізаєм їхню логістику. Потім візьмемось викошувати їхню ППО.
— Едік, може, ви і візьметесь, а мені з лісу Криму не видно. Я не думаю про ракети і логістику. Я копаю."
Книга сподобалася, хоч і без ефекту «вау». Щодо фіналу, аналогічні враження, як і від фіналу в "Драбині" (не спойлерю 😸). Цікаво тепер прочитати "Спитайте Мієчку" і скласти власний топ. До речі, чи є він у вас?
P.S. А ще в суботу йду за цією книгою на новий клуб. Потім поділюся враженнями.
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись