Це моє перше знайомство з творчістю авторки, досить вдале — бо є бажання це знайомство продовжувати. Не так вже й багато книг, які написані про війну та вимушену еміграцію, і при цьому легкі та смішні.
"Толік щойно здійснив головну мрію свого життя: купив будинок, де все буде так, як хоче лише він, та ще й у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і на голову йому звалилась рідня: мама, одноногий дядько, далека родичка зі своїм слинявим песиком, сестра з депресивною подругою і навіть котячі свекруха й невістка.
У той час, коли в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, у будинку Толіка війна не окопна, вона отака, життьова: у деталях побуту людей, які намагаються в чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними. Вона — як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів."
Але є й але…
🪜Перша частина книги, в який описувалося сумісне проживання біженців в домі Толіка в Іспанії, мені сподобалося. Я гучно сміялася та згадувала тимчасове перебування у друзів в Словенії — 8 людей різних поколінь зі своїми потребами, 2 коти та пес в одному будинку. Досвід не назвеш простим, нам всім би не завадила драбина та кімната для усамітнення, але читати про переживання Толіка було смішно.
"Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить – наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори."
"Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти – то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою."
Окрема тема — проживання батьків та дорослих дітей разом:
"Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником."
“Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять.”
Звісно, не обійшлось без знайомих багатьом мук совісті через те, що хтось на фронті, в окупації або "по підвалах", а в тебе наче все добре:
"Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують".
Звісно, згадали родичів, в яких "не все так однозначно":
"-Доцю,- спитав якось Анатолій Степанович,- а де всі твої родичі?
-- Я на цім світі кругла сирота,- відказала Поліна.
Згодом виявилося, що Полінина мама в цілковитому здоров'ї викладає філософію в окупованому Криму."
Тож опис сумісного проживання, психології та морального стану героїв в першій частині просто прекрасний — вони стали наче рідними.
🤷♀️ Але в другій частині книги почалося соціальне життя — спілкування з місцевими жителями, вечірки з «хорошими руськими». Додалися інші герої, які вже не сприймалися так органічно. Кудись майже зник гумор, почався сумбур…
Любовна лінія та фінал теж здалися непереконливими та сумбурними, тому оцінка вийшла не такою високою, якою могла б бути, якби книга не втратила початкового рівня.
Оцінка 7 ⭐️ з 10.
Книготерапія 📗Підписатись