Це моя друга книга Донни Тартт, і я не можу втриматися, щоб не порівнювати «Таємну історію» та «Щиголь». В книгах багато спільного, але є і відмінності. Відгук на першу тут.
🐦⬛️В «Щиглі» мені набагато більше сподобався початок — трагічний, загадковий, цікавий — тому я думала, що і книга сподобається більше. Але не судилося.
Не можу сказати, що вона зовсім не зайшла — роман неоднорідний, і такі самі враження в мене. За читання іноді здавалося, що я маю справу з кількома книгами, настільки контрастно розповідали то про високе — картини, культуру, кохання, то про низьке — наркоманію, алкоголізм та кримінал.
Що не сподобалося
🍾Книга об'ємна, повільна, та, як на мене, затягнута — і цим схожа з «Таємною історією». Тут ще більше описів алкоголізму і наркоманії, в дрібних подробицях, що мені зовсім не імпонує і викликає нудьгу.
Історію розповідає Тео Декер — спочатку підліток, а згодом вже дорослий чоловік. Хлопець втрачає матір, і його життя ділиться на до і після.
Усе було втрачено, мене більше не брали до уваги: цілком дезорієнтований, я перебував у чужому помешканні, з чужою родиною, почувався цілком виснаженим, слабким, розгубленим, майже плаксивим, наче в’язень, якого допитували багато днів, не дозволяючи спати.
Безперечно, я не плакав гіркими слізьми, не розбивав кулаками шибки й не робив нічого такого, що, як мені здавалося, робили люди, котрі почувалися, так само як я. Але іноді горе накочувалося на мене такими хвилями, що я задихався. А коли хвилі відкочувалися назад, я дивився на рештки катастрофи, освітлені таким різким, порожнім і моторошно яскравим світлом, що забував про той час, коли світ був яким завгодно, але не мертвим.
😢 Спочатку я симпатизувала герою і жаліла його. Але час йшов, і Тео поступово став дратувати. Він наче плив за течією, піддавався негативному впливу інших, дозволяв вирішувати за нього. Здавалося, що він ріс, але не дорослішав.
— Ти здивуєшься, Тео, — сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, — як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.
💉Але Тео не шукав, а тільки тікав від проблем і забувався за допомогою наркотиків.
Інші чоловічі персонажі, окрім опікуна Тео, теж не викликали в мене симпатії. Жіночі, окрім матері Тео, не розкриті, пласкі. Знову ж таки, бо ми бачимо їх через призму оповідача. Але мені дуже хотілося залізти жінкам з цього роману в голови.
Що сподобалося
В авторки добре виходить описувати рефлексії та почуття героя: до матері, коханої та, звісно, картини «Щиголь».
Я відступив назад, щоб роздивитися краще. Ця пташка була звичайнісіньким створінням і не мала в собі нічого сентиментального; і те, що вона ховала в собі акуратно й компактно — свою яскравість, свій пильний і стривожений вираз, — змусило мене пригадати мамині дитячі фотографії: щиглика з темною голівкою й застиглим поглядом.
Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець.
Також Донні Тартт чудово вдається передавати атмосферу міст — я ніби бачила Нью-Йорк, Вегас, Амстердам…
Підсумок
Як ви вже зрозуміли, я очікувала більшого. Авторка вміє класно писати, і мені здається, що від скорочення опису наркоманського досвіду цей роман тільки виграв би.
🤷♂️Не знаю, який тег поставити — #кт_радить чи #кт_нерадить. Якщо подобаються рефлексії та стиль авторки виходячи з наведених цитат, не тригерить наркоманія і повільний темп, то можна почитати. Якщо наважитесь, книга є тут: https://is.gd/4UoLaK
В мене не залишилося такого посмаку, як після «Таємної історії», та й навряд я захочу перечитувати роман. Можливо, я просто щось не зрозуміла, бо книга отримала Пулітцерівську премію. Але як є.